Чтение онлайн

– Якщо її землі будуть мені до душі, то й від такої нареченої я не відмовлюся, – відгукнувся де Брасі. – Ваша високість із надлишком справдить усі обіцянки, що дав своєму вірному васалові.

– Чудово! – вигукнув принц, підводячись. – Перекажіть дворецькому, хай він потурбується запросити леді Ровену та її погано вихованого опікуна. І жодних відмовок – їхня присутність на нашому вечірньому бенкеті є обов’язковою…

У цей момент з’явився слуга і, вклонившись, подав принцеві Джону невеликий конверт, запечатаний червоною сургучевою печаткою.

– Доставлено гінцем, судячи із зовнішності – французом, – відповів слуга на запитальний погляд принца. – Наказано передати особисто.

Пробігши очима короткого листа, принц зблід і, відвівши убік де Брасі й Фіц-Урса, переказав їм зміст послання. У ньому було лише кілька слів: «Будьте обережні й ще раз обережні – звір зірвався з ланцюга!»

– Це означає, – мовив принц, – що мій брат Ричард вирвався з полону на волю і зараз прямує до Англії.

– У такому разі, – насумрився Фіц-Урс, – нам і нашим прибічникам слід зібрати всі сили в одному місці – у Йорку. Інакше буде запізно.

– Дякую, Вальдемаре. – Принц Джон трохи повеселішав. – Одначе сьогоднішній вечірній бенкет усе-таки відбудеться. Й от що… – Він покликав слугу, який приніс листа, і тихо наказав: – Нехай нагодують гінця, а ти, не гаючи жодної хвилини, мчи в Ашбі. Перекажи євреєві Ісааку, щоб до заходу сонця надіслав мені дві тисячі крон. Ось тобі мій перстень на підтвердження, що ти від мене. Він знає – навіщо. Решта грошей має бути вручена мені в Йорку не пізніше ніж за десять днів. Інакше старому не жити. Йди…

Услід за від’їздом принца Джона почали розходитися й інші глядачі.

Вечірній бенкет був вище за будь-які похвали.

Замок і маєток Ашбі належали Роджерові де Квінсі, графу Вінчестеру, який вирушив разом із королем до Палестини. Принц, зовсім не відчуваючи докорів сумління, користувався його майном і скликав безліч гостей, був люб’язним та веселим, намагався вразити розкішшю страв і напоїв.

Седрика й Ательстана він зустрів надзвичайно ввічливо та висловив глибокий жаль стосовно того, що леді Ровена через хворобу не змогла прийняти його запрошення. Принц звелів провести гостей на призначені для них місця й, ледве стримуючи сміх, обмінявся з Фіц-Урсом поглядами – обидва сакси були вбрані у свій старовинний дорогий одяг, що передавався з покоління до покоління, і серед норманських чепурунів мали вигляд опудал.

Принц Джон посів своє місце навпроти Седрика, і бенкет покатився, як барильце з елем зі стрімкої гори, – слуги одну по одній міняли страви, все частіше піднімалися заздоровні кубки, лунали сміх, захмелілі вигуки, музика, поки нарешті не настав час останньої кругової чаші.

– Випиймо за здоров’я Вілфреда Айвенго, героя сьогоднішнього турніру. – Принц трохи підняв кубок, зиркнувши спідлоба на Седрика. – Прикро, що його немає з нами. – Помітивши, що Седрик не торкнувся своєї чаші, Джон удавано здивувався: – Шановний батько хороброго лицаря відмовляється прийняти наш тост?

– У мене більше немає непокірного сина, який зрікся родових звичаїв, – похмуро мовив сакс, підводячись. – Він не послухав мене…

– Сядьте, сер Седрик, не варто гніватися на юнака, – посміхнувся принц. – Зрештою, увесь цей бенкет на його честь. А скажіть-но, вельмишановний, чи правда, що мій брат Ричард мав намір дарувати лицареві Айвенго маєток у цих краях?

– Щира правда, – понуро кивнув Седрик. – Це й було однією з причин нашої сварки з Вілфредом. Кривдно приймати як дар те, що силоміць відібрано у твоїх предків…

– Отже, сер Седрик, – швидко запитав Джон, – ви не будете заперечувати, якщо ми передамо маєток тому, хто вважатиме за честь прийняти подарунок від британської корони? Сер Фрон де Беф цілком гідний цього. І тоді ваш син більше не матиме змоги вдруге викликати батьківський гнів.

Седрик не встиг відповісти, як Фрон де Беф, сміючись, вигукнув:

– Заради цього ваша високість навіть може зарахувати мене до саксів!

– Ну, сер барон, – вибухнув Седрик, ображений цими словами, – якщо б комусь і спало на думку назвати тебе саксом, це була б для тебе незаслужена честь.

– Благородний Седрик має рацію, – поквапився заспокоїти гостя принц, – саксонська порода має першість над нашою…

– Хоча б тим, що сакси вічно біжать попереду норманів, як олень, переслідуваний собаками, – підхопив сп’янілий де Брасі, забувши, що йому обіцяли саксонську дружину. – І не забувайте про їхню палку любов до хмільних напоїв!

– Досить жартів, панове лицарі! – примирливо вигукнув Фіц-Урс, помітивши, що гість задихається від гніву.

Седрик відштовхнув його простягнену руку, налив собі повну чашу вина й мовив:

– Якщо на цьому бенкеті комусь не до душі сакси, я хочу випити за нормана – першого серед хоробрих. Здоров’я короля Ричарда Левове Серце!

Принц Джон здригнувся, машинально трохи випив зі свого кубка, а Седрик, осушивши до дна свою чашу, гордо залишив бенкетну залу в супроводі Ательстана та інших гостей-саксів.

Невдовзі в замку залишився тільки почет принца.

– Ну, – мовив, звертаючись до лицарів, абат Еймер, – погаласували, і годі! Випито чимало, час і поспати. Хто як хоче, а я вирушаю додому…

– Ось вам наслідок ваших безглуздих жартів. – Принц Джон мав дуже засмучений вигляд, коли абат залишив залу. – Ми покликали сюди саксів, щоб напоїти як слід, обдурити й узяти своє, але ці брутальні мужлани мало того, що виграли турнір, а ще й з бенкету пішли переможцями. І настоятель щось відчув… Він першим зречеться мене й намагатиметься забрати з собою Буагільбера… Почали розбігатися, щури…

Конец ознакомительного фрагмента.