Чтение онлайн

– Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.

– Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш!
– приказав йому становий.

– Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.

– Нащо тобі зараз гроші?
– спитався становий.

– Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася - за півроку зажито!
– каже, чухаючись у потилиці, Омелько.

У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. «Пропало, - думаю собі, - все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно».

– Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже!
– одказав Омелькові становий.

– Може, його й дурний піп хрестив, - не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали?
– каже Омелько.

– Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити!
– скрикнув на нього становий.

– Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, - рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм!
– додав він з притиском у голосі.

Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, - трохи він ними вогню не креше. «Ох, буде ж тепер, - думаю, - Омелькові!» Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:

– Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.

– Не треба!
– сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:

– Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!

Омелько вертнувся і мерщій зник.

– Ох, діла-діла!
– зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.

– Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив!
– промовив Пищимуха.

– А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи!
– почав скаржитись становий.

Коли се - і Омелько з стражником увіходять.

– Я - нічого, ваше високородіє, - одказує той.

– Нічого?
– перепитав становий.
– А не казав ти, що його пана заарештують?

– Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.

– Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула!
– увернув Омелько.

Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:

– Тебе на сторожі поставлено?

– Так тошно!
– випалив той.

– Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика!
– грізно наказав становий.

– Слухаюсь!
– одказав стражник.

– Іди собі!

Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.

– А ти чого зостався? Іди й ти!
– повернувся до нього становий.

– То пана, значить, не арештують?
– спитався Омелько.
– Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, - базікав Омелько.

– Іди, кажу, а не базікай тут!
– гукнув на нього становий.

– От дивіться, - здивувався Омелько.
– Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий!
– одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.

– Ну, та йди вже!
– наказує йому становий.
– Як скінчимо діло, тоді виясниться, - додав наприкінці.

– То тоді мене кликнете?
– нерішуче спитався Омелько.
– Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...

– От причепа!
– скрикнув становий.
– Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.

– І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся!
– виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.

Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.

– Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш!
– лементував надворі різучий жіночий голос.

– Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, - чувся другий - чоловічий.

– Хто ж не велів? Хто не велів?
– ще з більшим притиском желіпав жіночий.

– Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит - нельзя! Не пущу!
– рішуче гукав чоловічий.

Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?

– А піди дізнайся, що воно там таке?
– наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха - баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв'язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.

– Стій, бабо, стій!
– наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.

– Моя ти матінко!
– скрикнула баба Горпиниха, - одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу!
– спльовувала баба Горпиниха.