Чтение онлайн

Батька звали Любомиром, однак миру в ньому було ще менше, ніж у матері чистоти. Кожен із нас носить у собі свого демона, мій батько свого не мав, бо давно став ним. Він так люто ненавидів увесь світ, що часом здавалося, здатен нищити самою силою думки, хоча зазвичай використовував для цього фізичну силу – грубу, дику, сліпу, помножену на якесь звіряче натхнення. Це зараз я розумію, що то була помста маленької людини за те, що вона настільки маленька, навіть не другого сорту, ні, найнижчого, а тоді самотня дівчинка боялася самої думки про батька, вважаючи його найсильнішою істотою у світі своїх примар. Мені ніхто не розповідав про рай і пекло, однак коли я дізналася про їх існування, то зрозуміла, що жила саме в останньому, де вціліти можна було, лише сховавшись, адже наш демон самостверджувався за рахунок найслабшого з тих, хто опинявся поруч, а поруч були ми.

Пам’ятаю, як мріяла стати невидимою або навчитися не дихати, хоча найкраще – просто зникнути. Особливо обережною доводилося бути, коли на столі з якоїсь причини не ставало пляшки з мутним самогоном чи ще з якоюсь бормотухою. У будинку могло не бути їжі по кілька днів, однак присутність алкоголю була обов’язковою, інакше… Інакше починався шторм, який не виміряти жодною шкалою. Мати лаялася так, що стіни обурено відмовлялися мовчати, а батько ладен був убити одним ударом будь-кого, хто потрапляв під руку. У такі моменти ховатися навіть у найтемнішому кутку будинку було небезпечно, і я бігла з пекла в ніч, дощ, сніг, бігла з короткою молитвою: аби не наздогнав. Це відчуття, коли за тобою женуться, ніколи не вивітриться з пам’яті, воно перетворилося на інстинкт, той первісний, коли відчуваєш загрозу кожною клітиною тіла.

Одного разу, під час такої втечі, я познайомилася з тіткою Людою. Вони жили на нашій вулиці в маленькому білому будиночку, який умів посміхатися, принаймні, тоді мені так здавалося, може, тому, що його господиня була така привітна з усіма, навіть зі мною. Того дня вона напекла своїх фірмових пиріжків з яблуками, і ними вихвалявся на вулиці її син Мишко. Хлопчик був завжди чисто вдягнений, у гарних черевичках, ситий і задоволений. Він був найщасливішою дитиною у світі. А як ще по-іншому можуть виглядати щасливі діти?

Ось і зараз він тримав у руках справжнісінький пиріжок, від якого йшов такий аромат, що ноги зрадливо затрусилися. Я не їла вже другий день і ладна була померти, лише б дізнатися, який же на смак отой пиріжок з яблуками. Напевно, мене зрадили очі, адже Мишко, відкусивши від нього раз, так і не зміг з’їсти. Він ненароком наштовхнувся на мій погляд і застиг із пиріжком у руці, хвилину стояв мовчки, а потім невпевнено простягнув його мені. Спершу я не повірила в подібне щастя, а потім вхопила, як голодне звірятко, і жадібно підбирала кожну крихту, з твердим переконанням, що це найсмачніша їжа у світі, кращого просто не вигадаєш. Навіть зараз пам’ятаю отой смак чужого щастя.

– Бідна дитина… Синку, який же ти молодець, що пригостив дівчинку. Давай її запросимо в гості, а я зараз ще свіженьких винесу.

– Мамо, а що, цю дівчинку її мама пиріжками не годує?

– Її, синку, напевно, узагалі не годують.

Мишко розгублено дивився то на мене, то на матір:

– То навіщо цій дівчинці мама?

Увечері я лежала на своєму протертому матраці, задоволено поглядаючи на стіл, де мирно поблискував зеленим оком наш оберіг. Щільніше закутавшись у хустку, слухала, як за вікном періщить злива, а вітер гупає розбитими шибками, і посміхалася сама собі, знаючи, що під матрацом лежить ще цілий пиріжок – найсмачніша їжа у світі.

– Ларисо, дочко, пиріжки вже готові, давай-но обідати.

Жінка здригнулась, потім, усміхнувшись, поклала ручку на стіл, закрила блокнот і вийшла до кімнати, де господиня накривала на стіл.

– Пиріжки з чим?

– З яблуками, вони в мене найкраще виходять, їх син любив у дитинстві.

Лариса посміхнулась:

– Значить, він теж був найщасливішою дитиною у світі?

Марія Степанівна печально кивнула головою і якось тихо прошепотіла:

– Був.

Після обіду погода раптом покращилася, сонце визирнуло з-за хмар і вже не видавалося таким холодним. Лариса дивилася, як сонячні зайчики танцювали на тарілці зі свіжими пиріжками, і думала, що пиріжки теж стали сонячними, адже гріли так, як у дитинстві. Марія Степанівна вже прибрала зі столу й присіла поруч.

– Диви, як потеплішало, мабуть, один з останніх теплих днів, а може, і є останній. Ларисо, а вийдемо надвір?

Жінка кивнула.

Свіже повітря несподівано вдарило в голову, перед очима затанцювали білі метелики, проте через хвилину стало легше. Усе-таки вона давно не виходила, а хвороба поступово ослаблює тіло. Лариса глибоко вдихнула в себе осінь і завмерла, спостерігаючи, як оголюється ліс на горизонті.

– Ларисо, може, пройдемося вулицею, мені до однієї жінки зазирнути треба, там дитина захворіла, то я настій занесу.

Жінка хвилину вагалась, адже йти до людей зовсім не хотілось.

– Та ти мене на вулиці почекаєш, я швиденько.

– Добре.

Марія Степанівна йшла не поспішаючи, тому хвора встигала за нею. Лариса поволі брела вулицею й мимоволі здригалась. Вона знайшла ідеальне місце для свого кінця. Смерть причаїлася тут ледь не в кожній дощечці чи цеглині кинутих хат. Їх було багато. Вони осиротіло темніли в страшному мовчанні без жодного подиху, просто звідси пішло життя.

– Ти дивуєшся нашим пусткам? Помирає село. Та тут зона, ясно, що цим особливо нікого не втримаєш. А в решті країни? Своя зона. Тільки як назвати її?

У небо здійнялося чорне гайвороння й лячно закричало в осінь, а, втомившись, сіло на дах мертвого будинку, що колись був школою. Порожні парти, припадаючи пилом, визирали в розбиті вікна й пригадували, що таке сміх дитини. Уночі їм, мабуть, снилося, як на них малюють чортенят і свої імена щасливі діти. Лариса замислено зупинилась. А ось тут колись був дитячий садочок. Стіни полущились, але на них ще посміхалося зелене жабеня, підморгуючи одним вцілілим оком. На порожніх гойдалках тепер гойдалися самі тіні – чорні та смутні.

– Страшно тут…

– Страшно.

– А в селі що, зовсім дітей немає?

– Чому зовсім? Є, троє. Та їх в іншу школу возять, до сусіднього села, та скоро возити перестануть – не стане кого. Бач, старі баби народжувати не навчились.

До школи я пішла із запізненням на рік, очевидно, взагалі могла не піти, однак якісь незнайомі тіточки, соціальна служба чи що, довго й переконливо розповідали моїм батькам про втрату батьківських прав та ще про якісь обов’язки перед дитиною. Я так і не зрозуміла, якій дитині та що вони були винні, однак чи то тіточки виявилися настільки переконливими, чи то магнітні бурі на сонці вплинули, у що я, до речі, вірю більше, однак батько з матір’ю раптом вирішили віддати мене до школи.