Чтение онлайн

А смерть все-та­ки бу­ла смер­тю, як не роз­ва­жа­ла се­бе Га­ня тим, що над її мо­ги­лою бу­дуть співа­ти пташ­ки, шуміти­ме лист, що їй бу­де лег­ко ле­жа­ти в зе­ленім са­доч­ку, бли­зенько од своєї матінки. Га­ня без надії схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ки.

На да­ле­ко­му сіно­косі, попід зе­ле­ним лу­гом Га­ня зап­риміти­ла кільки вер­хо­вих їздців. То ска­ка­ли чо­ти­ри да­ми, розвіва­ючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ни­ми ска­ка­ло кільки ка­ва­лерів.

От ви­гулькну­ла з на­тов­пу на забісо­ва­но­му коні од­на да­ма і по­летіла, як пруд­кий ви­хор, по­пе­ре­ду. За нею пог­нав­ся один ка­ва­лер і прис­тав до неї. Во­ни їха­ли по­руч, знать, роз­мов­ля­ли, од­далік од інших… Во­ни бу­ли такі щас­ливі! Коні під ни­ми так ве­се­ло гра­ли! Га­ня впізна­ла Яся з Зо­сею.

«Знать, десь так грає на сте­пах моя не­лас­ка­ва до ме­не до­ля, десь да­ле­ко в пу­щах так гу­ляє моє щас­тя, - ду­ма­ла Га­ня…»

Конюх підсту­пив до вікна і, зняв­ши шап­ку, про­мо­вив до Гані: «чи знаєте, моя пані, що ті двоє бас­ких ко­ней, що он там ба­су­ють на сіно­жаті, наш пан вже по­да­ру­вав Лемішковській та отій но­сатій панні? бо во­ни все на­тя­ка­ли па­нові, все нас­ти­ра­лись… то й му­сив…»

Ганя тільки мах­ну­ла ру­кою. Бай­ду­же, мов, мені!.. «Чом не іде до ме­не мій ба­тенько? Чом не ко­па­ють мені ями, не за­си­па­ють вже ме­не зем­лею, щоб я не му­чи­лась на цім світі? Знать, десь і бог на небі за­був про ме­не… Я їм усім вже ос­то­гид­ла…»

А бог та­ки не за­був про неї. В во­ро­та в'їжджав о. Хве­дор з своєю жінкою. Во­ни жда­ли тільки теп­лої го­ди­ни, щоб узя­ти свою доч­ку до­до­му. По­ба­чи­ла їх Га­ня і зат­ру­си­лась вся. Ду­ша її вже по­чу­ва­ла, що їй більше не вер­та­тись до Яся, до своєї гос­по­ди, їй зда­лось, що батько-ма­ти по­ве­зуть вже її прос­то до ями.

–  Вбирайся, доч­ко!
– го­во­рив до Гані батько.
– Тікай­мо з цього до­му. Тут по­би­ла те­бе ли­ха го­ди­на, тут са­ме повітря не сприяє тобі, бо на­поєно от­ру­тою для твоїх не­ду­жих гру­дей.

Ганя з най­мич­ка­ми по­зав'язу­ва­ла в за­виніння свою оде­жу, оде­жу сво­го си­на. Най­мич­ки пла­ка­ли, вкла­да­ючи в скриньки сукні, со­роч­ки, хуст­ки. За півго­ди­ни все бу­ло го­то­ве. Коні сто­яли в дворі не розп­ря­гані.

–  Тікаймо з цього до­му, по­ки не вер­нув­ся отой по­га­ний люд, ота збірня, - го­во­рив батько.
– Князь вже гост­рить зу­би на йо­го і дер­жить йо­го тим, що ти не­ду­жа ле­жиш.
– Як вер­неться пан, то скажіть, що пані з со­бою ви­вез­ла з йо­го до­му й йо­го до­лю, - ка­зав о. Хве­дор до слуг.
– Глядіть же, так і скажіть!

Слуги ви­ве­ли Га­ню в двір і ви­са­ди­ли на по­воз­ку. Всі слу­ги позбіга­лись з усього дво­ру, всі про­ща­лись з нею навіки. Мо­ло­диці го­ло­си­ли, не­на­че по мер­цеві, бо всі зна­ли, що вип­ро­ва­жа­ють її ніби на кла­до­ви­ще.

–  Отрясаю прах цього до­му од ніг своїх!
– про­мо­вив батько, ви­хо­дя­чи з две­рей.

Поїхала Га­ня з дво­ру і сльози навіть не пус­ти­ла з очей. Ма­ти дер­жа­ла на ру­ках унуч­ка. Слу­ги вип­ро­ва­жа­ли Га­ню за двір, ніби йшли за до­мо­ви­ною.

Тим ча­сом, як Га­ня виїжджа­ла з сво­го до­му, а Ясь з Лемішковською га­няв вер­хи по полі, - на Тхорівській еко­номії тра­пи­лась подія зовсім інша. Отець Ми­ки­та раз якось йшов уранці на по­хо­рон і зди­бав­ся з Яки­мом не­да­ле­ко од еко­номії.

–  Чи це ти, Лемішко, хо­диш у дра­них чо­бо­тях?
– пи­тав йо­го ба­тюш­ка, ти­ка­ючи па­ли­цею в дірку на чо­боті.

–  Чи на мені ж одні чо­бо­ти тільки драні? А сірту­чи­на хіба ціла?

І Лемішковський по­ка­зав лат­ки на обох ліктях.

–  Все поїла прок­ля­та з'їжа. Швид­ко й ме­не з'їсть. А дітей шко­да, їх ма­ти й те­пер десь га­няє по діброві та по лу­ках на коні з своїм ко­хан­цем.

–  Ой, Лемішка ж ти, прав­ди­ва Лемішка! Ро­биш ти, пра­цюєш та на кат зна ко­го! Во­ни те­пер са­ме гу­ля­ють, а ти по­ви­ки­дай з ха­ти надвір їх дран­тя та шмат­тя та й двері зап­ри. А приїдуть, по­ню­ха­ють, по­ли­жуть за­мок та й роз­ле­тяться, як те гай­во­рон­ня.

–  А зроб­лю я справді так!

–  Авжеж зро­би, а вве­чері при­ходь на мо­го­рич та роз­ка­жеш, як Те­одо­зя клю­ва­ла дзьобом в замк­нуті двері.

Лемішковський прий­шов у ха­ту і по­чав ви­ки­да­ти надвір усі не ду­же за­вальні по­жит­ки Те­одозі, Лю­ци­ни і Рузі, поск­ла­дав під ха­тою всі скриньки, всі сукні, оде­жи­ну, а ха­ту за­пер і сам до­жи­дав­ся, по­хо­жа­ючи по хаті і виг­ля­да­ючи в вікна, на­че з твер­дині.

Незабаром влетіли в двір всі чо­ти­ри да­ми на ко­нях. Ка­ва­лерів не бу­ло ко­ло їх. Ку­па скриньок, поб­га­ної й нас­ки­да­ної жуж­мом одежі під ха­тою, на призьбі, од­ра­зу ки­ну­лась їм в вічі.

–  Що то та­ке? Чи ха­ти ма­жуть, чи ви­но­сяться… чи, мо­же, по­же­жа, чи що?
– пи­та­ли во­ни од­на в дру­гої.

Позсідали во­ни з ко­ней і по­ча­ли сту­ка­ти в двері. Двері бу­ли замк­нуті. Зо­ся обіруч, тор­га­ла две­ри­ма, а далі пос­ту­ка­ла в вікно. Лемішковський од­чи­нив ква­тир­ку і крик­нув: «Adiu, мад­му­азель Те­одо­зю, і ви, Лю­ци­но, і ви, Ру­зю; аdiu! Шу­кай­те собі деінде дру­гої догіднішої квар­ти­ри, їдьте до Се­ре­динсько­го; там, ка­жуть, по­кої ду­же прос­торі! І гос­по­дар ду­же гос­те­люб­ний».

–  Що це та­ке? що де та­ке за ко­медія?
– за­ре­пе­ту­ва­ли да­ми і по­ча­ли біга­ти кру­гом ха­ти.
– Чи пак не «зварй­овал» він оце зусім? чи не з'їхав з глуз­ду та й не збо­же­волів він зусім?
– Яки­ме! од­чи­няй!
– кри­ча­ла Зо­ся, - а то я зве­лю двері ви­са­ди­ти!

–  Спробуй! То я вам оту­теч­ки усім реб­ра пот­ро­щу, - ска­зав Яким з ква­тир­ки.
– Од­ну Зо­сю пу­щу, ко­ли во­на то­го схо­че, а тим - світ на всі чо­ти­ри вітри.

–  Як ти не пус­тиш сес­тер, то й я те­бе по­ки­ну!
– обізва­лась Зо­ся.
– Я не пе­ре­жи­ву та­ко­го со­ро­му, я, кот­ру знає вся око­ли­ця, сам князь, - я… я…

–  Старі шту­ки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, ко­ли хоч, йди в ха­ту. Я тобі не за­бо­ро­няю.

Лемішковський од­хи­лив двері, пус­тив Зо­сю в ха­ту, а другі зос­та­ли­ся на дворі.