Віта Ностра
Шрифт:
Затиснувши в кулаці торбинку з брикетиком масла та пляшкою олії, Саша пішла до виходу з магазину. Чоловік рушив за нею, наче не збираючись нічого приховувати. Не прикидаючись. Діловито й цілеспрямовано.
Переступивши поріг, вона зірвалася з місця, наче спринтер. Злетіли з-під ніг сірі голуби. Перебігши через дорогу, Саша гайнула, тільки вітер у вухах, до будинку, до мами, у знайомий двір…
Двір виявився незнайомим. Саша озирнулася – «павичеві» дерева цвіли, як завжди, і бордюр був розмальований крейдою, але вхід у під’їзд був зовсім інакший, лава стояла не так. Може, це інший двір?!
Темний чоловік не біг – він просто швидко йшов, з кожним кроком наближаючись, здається, на півтора метра. Саша, ошалівши від страху, кинулася в під’їзд… Цього аж ніяк не можна було робити, Саша знала – але побігла все одно. Унизу хряснули двері. Саша майнула сходами нагору, але поверхів було всього п’ять. Сходи закінчувалися глухим кутом замкнених дверей. Саша кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвінок відлунював – дзінь-дзень! – усередині, та ніхто не відчиняв. Порожньо.
Чоловік уже стояв поруч. Перегороджуючи сходи. Перегороджуючи шлях до відступу.
– Це сон! – крикнула Саша перше, що спало на думку. – Я хочу, щоб це був сон!
І прокинулась на розкладачці, уся в слідах, з віддавленим об подушку вухом.
– І присниться ж таке…
Вони вийшли з дому, як завжди, десь о восьмій. На розі купили йогурту. Саша ніби ненароком заманила маму на другий бік вулиці – протилежний до того, де туристичне агентство.
І правильно зробила. Темний чоловік стояв коло великого рекламного плаката з фотографією Ластів’ячого Гнізда. З-під непроникних окулярів стежив за Сашею.
– Я так більше не можу… Це якийсь психоз…
– Ну що таке?
– Он він знову стоїть, дивиться…
Саша не встигла втримати маму. Та рішуче звернула й перетнула вулицю, підійшла прямо до темного чоловіка і про щось з ним заговорила; чоловік відповідав, не зводячи очей з Саші. Лице його було повернене до мами і губи ворушилися природно й навіть привітно… якщо бувають привітні губи…
Мама повернулася, водночас задоволена й зла.
– Заспокойся, це такий самий відпочивальник, як і ти. Не розумію, що тобі від нього треба… Він з Луганська. У нього алергія на сонце.
Саша промовчала.
В обід, повертаючись з моря, вони зайшли на базар, і Саша сама уважно простежила, щоб не пропустити жодної покупки. Прийшовши в порожню квартиру, по черзі прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) і почали куховарити…
Отут і виявилося, що закінчилася сіль.
Темний чоловік сидів на лаві коло виходу з двору. Саша побачила його, щойно визирнула з під’їзду.
Повернулася назад.
Рудий кіт з рваним вухом доїдав сметану з кимось залишеної мисочки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашу жовтим оком і знову вилизував мисочку.
Саша стояла, не знаючи, що робити. Вертатися? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…
У під’їзді стало темніше. Чоловік у синій кепці стояв коло дверей, застуючи світло.
– Олександро…
Вона сіпнулася, наче її гахнуло струмом.
– Треба поговорити. Можна, звичайно, так бігати нескінченно, але в цьому немає ні радості, ні сенсу.
– Ви хто? Звідки ви мене знаєте?
Вона одразу згадала, що мама багато разів називала її на ім’я – надворі, на пляжі. Не дивно, що він знає її ім’я. Захотів – і дізнався.
– Сядьмо на лавочці й поговорімо.
– Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в міліцію!
– Сашо, я не вбивця й не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.
– І не думаю. Ідіть собі!
Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».
На другому поверсі всі двері були руді. З тьмяними скляними табличками, і на них зовсім інші номери. Саша обімліла.
За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловік піднімався сходами.
– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.
І прокинулася.
– Мамо, яке сьогодні число?
– Двадцять четверте. А що?
– Учора ж було двадцять четверте!
– Учора – двадцять третє. Так завжди на відпочинку – числа плутаються, дні тижня забуваються…
Вони спустились у двір, у безвітряний і білий, наче молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли непорушно, мов дві рожеві гори з квітучими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз по Вулиці, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.
Коло туристичного кіоску стояло, вивчаючи маршрути й ціни, молоде подружжя. Їхній хлопчик – жуйка в зубах, коліна в зеленці – приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не минало.
Вони купили кукурудзи. Саша тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановлювала на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сіллю, кукурудзяні зернятка ще не встигли огрубіти й танули в роті. Згризені качани склали в поліетиленову торбинку, і Саша винесла її до урни при вході на пляж.
Темний чоловік стояв далеко, в натовпі. Дивився на Сашу з-під непроникних окулярів.
– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.
І прокинулася на розкладачці.
– Мамо, давай сьогодні поїдемо.
Мама від подиву ледь не впустила тарілку:
– Як? Куди?!
– Додому.
– Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?
– Я хочу додому.
Мама помацала Саші лоба.
– Ти серйозно? Чому?
Саша невиразно знизала плечима.