Чтение онлайн

— А чи не можна було б потрапити на якісь збори? — висловив він свою думку.

— Тепер великих зборів не можна скликати. Збираються на нараду лише невеликі групи представників. Навіть не всі з нас знають, коли, де, а часом і хто збирається. Загальний настрій, звісно, всім добре відомий, і відповідно до цього вживаються заходи. Я сам про це знаю лише з розмов з товаришами. Я перебуваю в такому становищі, що брати участь у цій справі не можу. Можу тільки співчувати і чекати, коли потрібні будуть останні дні мого життя.

І він важко закашлявся.

Потім підвівся, пройшов. уздовж черги і повернувся з чотирма товаришами. Вони розібрали листівки з кошика Нонга і зникли в темряві.

— За ніч листівки опиняться в усіх кутках Прийорка і Батавії, — сказав робітник і, ніби стомлений від праці, сів на своє місце.

— Скільки ти заробиш завтра? — спитав Нонг.

— Якщо дістану роботу, то з півгульдена зароблю.

Нонг і сам стояв би в черзі, щоб одержати роботу, але в такий напружений час він не міг про це думати, тим паче що був «багатий». Разом з тим йому хотілося допомогти цьому хворому чоловікові.

— Слухай, — сказав він, — дай мені в себе притулок, і я заплачу тобі півгульдена за день. І мені добре буде, і ти відпочинеш.

Робітник здивовано глянув на такого несподіваного добродія.

— Ось ти який пан! — промовив він, пильно оглядаючи Нонга. — Але ж я не можу дати тобі доброго притулку та й не розумію такої благонадійності. Невже ж у тебе багато грошей?

Тоді Нонг докладно розповів про себе, про батька, про те, як випадково заробив чимало грошей, пояснив, чому тепер не хоче ставати на роботу і що він буде дуже радий, коли його випадкові легкі гроші трохи допоможуть хворому товаришеві.

Щира розповідь Нонга розчулила хворого.

— Ти добрий хлопець, — сказав він. — Ходімо!

Дан, так звали цього робітника, жив на відшибі, приблизно посередині між Прийорком і Батавією. Довго йшли вони темними провулками. Подекуди блимав вогонь і з відчинених дверей долинали п'яні крики, співи, дика музика, жіночий сміх. Там гуляли ті, що вже втратили людське обличчя.

В нездоровому болотистому місці, де, не можна було споруджувати міських будинків, тулилися бідняцькі халупи сільського типу. Болото, сморід і буйна рослинність ховали їх від людського ока..

У халупі Дана жили його дружина і троє дітей від двох до восьми років.

— Коли нема дощу, я сплю тут, під стріхою, — сказав Дан, показуючи куток, над яким стриміла невелика повітка.

— От і добре! — весело сказав Нонг. — Я такий самісінький пан, як і ти.

— Але ж ти платиш за це великі гроші.

— Я плачу Не за це, а за те, щоб нам разом прожити якийсь час і мати можливість цікавитись важливішими для нас усіх справами. Мені ж краще пожити серед своїх, ніж блукати одному в незнайомому місті.

Ніч на 13 листопада 1926 року.

Чудова південна ніч, коли дихається так легко і вільно, коли можна відпочити від денної спеки.

І ті, хто може, користуються нею в садах, кафе, ресторанах. Світло, ніби заграва, палає над центром міста. Мелодійна музика лине звідти в темні, брудні квартали, де спить підневільний народ.

Нарешті, минають і ці години. Роз'їжджається весела публіка, гаснуть вогні, зачиняються нічні установи.

Батавія спить. Лише подекуди бовваніють постаті поліцейських.

Але ось на одній з темних вулиць мелькнула тінь. Ось виринула постать із сусідньої вулиці. А там ще і ще…

Мелькнуть — і вникнуть, щоб з'явитися в іншому місці.

Коли б простежити уважніше, то можна було б помітити, що прямують вони в двох напрямках: до центра міста і до брами з головою Пітера Ельбервельда.

Ось на розі двох вулиць причепився до трьох чоловіків поліцейський. Але суперечка була недовгою: через хвилину труп поліцейського лежав за сусідньою брамою, а навколо було так само тихо, як і раніше.

Поліцейський біля пошти помітив, що в сусідній сад крадучись проскочило кілька чоловік. Він хотів поцікавитись ними, але у вухах задзвеніло, і він втратив свідомість. Опам'ятатися йому вже ніколи не довелося.

У приміщенні пошти, телеграфу і телефону тиша. Цокають апарати. Ледве ворушаться сонні чергові. Задзвонив телефон.

— Центральна, — відповідає телефоністка-метиска і чує схвильований голос:

— З'єднайте швидше з генерал-губернатором. Говорять з тюрми.

Але з'єднати вона не встигла. Раптом почувся шум, гуркіт, розчинилися двері.

— Не рухатись! — загримів гучний голос.

Приміщення зараз же наповнилося озброєними людьми.

— Не лякайтесь, товариші! — м'яко сказав той же голос. — Народ сам прийшов хазяйнувати в своїй установі.

І службовці-яванці не злякались. Лише глибоке, незнайоме хвилювання охопило їх.

А тимчасом біля тюрми йшла перестрілка. Захопити тюрму одразу не вдалося. Довелось обстрілювати з усіх боків. Тут були і Нонг з Даном.

Постріли тюремної варти змішувалися з шумом і криками в'язнів. Начальник мов шалений носився з кінця в кінець, підбадьорюючи револьвером свою ненадійну оборону.

— Браму, браму ламайте! — чулося знадвору.

Дан перший схопив величезний камінь і кинувся до брами. Нонг бачив це і тільки дивувався, звідки у цієї хворої людини з'явилась така сила. З страшенним гуркотом камінь ударився об браму; задзвеніла, застогнала залізна брама, а Дан упав на землю. Підбіг Нонг до нього, підняв за плечі, але тому вже непотрібна була ніяка допомога: куля влучила в голову.