Чтение онлайн

Окрю навдивовижу швидко здобув відданих прихильників у молодіжних колах, а за якийсь рік за ним уже волочилося ціле кодло фанів, які вбачали в ньому вчителя, просвітленого й гуру. І хоч офіційна літературна критика ставила нас більш-менш на той же рівень, я, позбавлений подібних виявів усенародної любові — всіх цих прихіпованих студенточок, рокерів, які йменували свої групи назвами його оповідань, і самодіяльних режисерів, що безконечно награвали фільми й ставили вистави за мотивами Іржонових книжок, — починав усе більше заздрити Окрю й ревнувати його до всіх цих почвар.

А коли він випустив у світ свій третій роман і фани разом із критиками буквально захлинулися від захвату, я почав стежити за Окрю по-справжньому. Спочатку вирішив дізнатись якомога більше про його дитинство.

Виявилось, Окрю був сином угорського комуніста, який емігрував до Союзу після відомих заворушень 1956 року. Одружившись із якоюсь секретаркою райкому партії, він надзвичай швидко призвичаївся до місцевої горілки, і, коли народився Окрю, секретарка вже мала під боком закінченого алкоголіка, хоча й іноземця, що тоді було дивовижею. Тому виростав малий Іржон практично без батька. Його напівугорське походження не виказували ні зовнішність, ні мова, та однокласники, ці жорстокі тварюки, безпомилково вирахували в ньому stranger'a й цькували від першого дзвоника мало не до випускного вечора. Вистачало, зрештою, дивного імені. Знайомий художник, який учився з Окрю в одній школі, розповідав, що той був усезагальним посміховиськом, але й сам відповідав колегам звірячою ненавистю. Така от, скажімо, картинка:

Іржон повертається зі школи. Жовта батькова партійна течка. Картате кепі на кучерявій голові. За ним біжать однокласники й верещать: «Мадяр, мадяр, підарас, переходь у інший клас!» Окрю зупиняється, підбирає із землі найбільші камені й жбурляє у кривдників. Подейкують, одного разу він розбив голову синові завуча, розбив дуже серйозно, — той місяць пролежав у шпиталі зі струсом мозку, — але справу якось зам'яли. В ім'я пролетарського інтернаціоналізму, чи що.

В кожному разі від початку Іржон був марґіналом, як і його майбутні герої. Все це не могло не відбитися на його психічній конституції, однак дорослий Окрю виглядав дуже спокійним, приязним і товариським.

Після школи він цілком успішно закінчив університет, захистив кандидатську й тепер у тому ж університеті викладав прикладну лінгвістику.

Ходили чутки, що він домагався мало не кожної студентки, яка хотіла скласти іспит, але я розвідав — нічим конкретним ці чутки не підтвердилися. Швидше за все, сам Окрю їх і розпускав.

Так чи сяк, але третій роман Іржона наробив галасу в літературних колах. Ясна річ, я читав його ще в рукописі — ми з Окрю приятелювали, і подібна практика була звичайною, — та навіть запідозрити не міг, що ця тоненька книжечка (80 с.) справить таке враження на загальмований здебільшого читацький загал.

Роман (я б уважав його повістю) називався «Ієрархії пташиних зграй» і розповідав про пошуки певним фоторепортером свого двійника в глухому карпатському селі. Деякі сюжетні ходи відгонили кортасаро-антоніонівським «Blow up», але без пафосу, моралізаторства й злободенних спостережень. Що не кажіть, а Іржонове почуття смаку вражало. Пам'ятаю, коли він забирав у мене рукопис, то сказав: «Мушу трохи допрацювати: там забагато прикметників».

(Пошуки фоторепортера виявляються марними, але він врешті залишається в тому селі, й з усього випливає, що він і був тим двійником, якого шукав. Звичайно, в переказі це звучить трохи банально, однак мовна вишуканість, поєднана з містичною орнітологією, робили цю книжечку направду цікавою.)

Цікавою, так.

Але не більше.

Що такого ревеляційного віднайшли в ній критики і фани, я до сьогодні не можу зрозуміти.

Після виходу роману на Окрю посипалися всілякі літературні премії, стипендії, він почав виїжджати на Захід, отримувати запрошення на різноманітні фестивалі, коротше кажучи, дістав додатковий бонус, якого, по правді, я заслуговував не менше від нього. (Довколалітературні недоумки стверджували, ніби Іржон до того ще й вступив у масонську ложу «Нова зоря», однак, на мою думку, це вже повна дурня.) Він перестав писати художню прозу, зійшовши на якусь бездарну белетризовану публіцистику, та на його славу й визнання це вже не могло вплинути.

Не буду приховувати, все це мене страшенно дратувало, навіть не стільки тому, що я так прагнув дармових поїздок до Європи, скільки через те, що втрачав шанс стежити за Іржоном, ходити назирці, вивідувати подробиці щоденного життя, а отже — розгадати принагідно секрет його успіху.

(Шкода й казати, що на тлі загальної істерії мою розкішну поему «Системні вимоги» практично не помітили.)

Врешті-решт, повернувшись із чергової задунайської імпрези, Окрю отримав найвищу національну відзнаку, а разом із нею — стипендію американського наукового товариства. Я вже було поховав свої плани слідкування, та несподівано для всіх (але на радість фанам) він відмовився і від премії, і від стипендії та виїхав у Карпати, чи ж не у вигадане собою село.

Я поїхав слідом.

Варто, мабуть, додати, що Окрю, незважаючи на христовий сливе вік, одружуватися не поспішав. Він, щоправда, таки знайшов серед своїх студенток вродливу й розумну спадкоємицю старовинного галицького роду, котру тягав із собою на всі фуршетні забави (хоча лише раз повіз її за кордон), що викликало додаткові, але в цьому випадку небезпідставні заздрощі нашого товариства. Однак його ставлення до неї важко назвати інакше, ніж дивним. Таку розкішну дівчину, яку кожен уважав би якнайвигіднішою партією, він радше ігнорував і на людях поводився з нею відверто насмішкувато. Чи то наслідував власних героїв, чи то в такий спосіб (що вірогідніше) приховував свої чуттєві комплекси. Однак Вава (так чомусь її звали) зносила все це з дивовижною гідністю, а навіть грацією (якщо доречне тут це слово), хоч, безперечно, теж належала до середовища безрідних фанів, які завжди оточували Окрю.

В Карпати він поїхав без неї.

Ці його виїзди в гори віддавна вже стали частиною Іржонового іміджу, та я вперше зважився поїхати за ним. Вочевидь, десь там на диких перевалах також ховалася таємниця його успіху. Я був далекий від думки, що він просто черпає в лісах натхнення. Але що могло вабити цього півмадяра в наших горах?

Зрозуміло, мені стежити за Окрю було надзвичайно важко. Адже він не тільки досконало знав моє обличчя, а й без труду вирізнив би мою постать у юрбі. Та цього разу я таки вибрався за ним. Жодного гриму, накладних вусів чи окулярів — виглядати сміховинно, найперше перед самим собою, не хотілося. Ба більше — в нападі якогось відчайдушного збайдужіння я взяв квиток у той же вагон, але по недовгих ваганнях перейшов у кінець потяга і там, серед брудних картатих клунків (ідентифікатор нашої нації) й немитих селюків, в атмосфері безперервної пиятики й нестерпно ідіотських балачок перебув подорож до перевалу.

В горах Окрю зупинявся, як правило, в оселі Moxa, що правила за своєрідну туристичну базу для всього нашого артистичного товариства. Я постановив допильнувати кожен його крок, кожен погляд, кожну розмову з місцевими. Однак ще не знав, як зроблю це насправді.

Вийти з потяга непоміченим виявилося доволі просто. А що за крок від станції вже починалися справжні хащі, неважко було й пробиратися слідом за Іржоном до хати.

Не буду переповідати своє скрадання між дерев, продирання крізь колючі чагарі і першу ніч, проведену в лісі. Все це не стосується справи. Та першого ж дня, коли Окрю подався на сусідній хутір по продукти, я вліз до хати й зачаївся на стриху.