Чтение онлайн

Але цієї ночі бінокль мені не знадобився.

Доки я вглядався в темну далечінь лісу, сталося щось доволі незвичайне і, відверто кажучи, жахливе.

Як я вже казав, будинок моїх родичів стояв на пагорбі, з якого було досить добре видно всю невеличку вулицю. Вдень вона потопала в тіні абрикосових дерев, а вночі нагадувала чорний тунель. Коли згасали вікна, тут стояла така темрява, що не можна було розгледіти власну витягнуту руку. Так от, саме в цей час, коли я стояв біля вікна і вглядався в ліс, піднісши до очей бінокль…

Саме в цю мить, коли я в розпачі опустив бінокль, адже нічого путнього не побачив…

Саме в цю мить… просто перед собою, зовсім близько — поруч із вікном, на доріжці, що вела за ріг вулиці, — я побачив… Білу Даму…

І мені стало не до казок!

Яка вона була? Справді — біла, ніби огорнута простирадлом. Вона повільно пливла повз вікно і була схожа на дим від великого вогнища. На її голові розвивався широкий каптур, який закривав обличчя. У руках примара тримала маленький язичок полум'я, що кидав відблиск на її низько схилену голову. На відстані пятидесяти кроків від неї я помітив такі ж вогники. Вони погойдувались у повітрі й пливли, мов човники, в суцільній темряві. Добре придивившись, я зрозумів, що ті вогники несли в руках маленькі чорні карлики. Певно, це була «свита».

Правду кажучи, по моєму тілу побігли мурашки, а руки затремтіли. Я ледве стримався, щоб не закричати.

Дійшовши до мого вікна, Дама зупинилася.

Я завмер і припинив дихати. Вона повільно підвела голову і повернула обличчя в мій бік.

І я закляк. Обличчя було білим і пласким. А на ньому чорними розкосими дірами зяяли дві порожнечі — очі. Під ними такою ж проріззю — тільки видовженою — чорнів рот із печально опущеними кутиками. Ані носа, ані брів…

Звернувши на мене жахливий застиглий погляд, Біла Дама так само повільно повернулася, низько схилила голову до вогника і попливла далі.

За нею застрибали чорні карлики. За мить уся делегація зникла за рогом.

А я так і лишився стояти біля вікна з відкритим від жаху ротом…

…Я кинувся до ліжка і з головою накрився ковдрою.

Весь тремтів. І не знав, про що думати. Я не вірю в існування привидів. Але зараз це означало — не вірити власним очам! І що тепер робити? Розповісти про це дідові? Тоді він точно подумає, що я фантазер і боягуз. Поділитися спостереженням з Нійолє? Але тепер вона ставиться до мене з недовірою. Та й навіщо лякати таку малу дитину. Сказати бабусі?

Здається, вона єдина, хто зможе мене зрозуміти.

Але що далі? Ох, шкода, що я так злякався! Теж мені — герой! Треба було вистрибнути з вікна і піти назустріч цій таємниці. Якби не злякався, я так би і зробив. А тепер доведеться чекати іншої нагоди…

Коли перший страх проминув, я вирішив усе ж вистежити цю примару і її почет. І подумав що можу залучити до цього Федора, свого нового товариша. Разом ми — сила.

Прийнявши таке рішення, я нарешті зміг заснути. Хоча ще довго мені марилося те страшне пласке обличчя і застиглий погляд порожніх чорних отворів. Це було крутіше за всі мої колишні вправи із загартування волі. Це була справжня жахлива пригода, яку я мав подолати не на словах, а на ділі.

…Я прокинувся доволі рано. По-перше, пам'ятав учорашню забавку своєї зведеної сестриці й не хотів, щоб вона знову щось учинила з моїм сонним тілом. А по-друге, тепер я мав обов'язки — підмінювати Федора на пасовищі.

Мала Нійолє ще спала. А бабуся на кухні варила варення з абрикосів. Дід уже пішов на пасіку.

їсти я не хотів. Попросив, щоб бабуся зібрала мені обід у хустину, як це бачив у кіно. Бабуся посміхнулась, але виконала моє прохання: загорнула дві картоплини, сир і хліб.

— Коли ж на тебе чекати? — запитала вона.

— Як упораюся зі стадом.

Але до часу мого чергування ще було кілька годин. Я вирішив пройтися до обійстя Федора і хоч одним оком поглянути на того бичка на ймення Чорний, про якого він мені розповідав.

Обійстя було на іншому кінці села, більше від усіх інших. Адже батько Федора був фермером і навіть мав власного маленького трактора.

Як і вчора, і позавчора, над селом висіла спекотна тиша. Я оминув хату Федора і вийшов на відкритий простір їхнього чималого наділу. Посеред нього побачив те, що Федір назвав незнайомим словом — «кораль». Це був квадрат загорожі, за якою я одразу помітив лискучо-чорну спину молодого бичка.

А ще побачив Федора. Він стояв по той бік загорожі й мене не помітив. Я хотів гукнути до нього, але хлопець був надто зосереджений на якихось управах. І я вирішив його не турбувати, а сховатися і подивитись, як він займається приборканням Чорного. Щойно присів за насипом біля паркану, як почув за своєю спиною шурхіт.

Озирнувся. Кроків за десять від мене стояла… Нійолє.

— Ти чого тут? — пошепки запитав я. — Ану біжи додому — бабуся буде хвилюватися!

— Не буде, — так само пошепки відповіла Нійолє, не відступивши ані на крок.

— Іди геть! — сказав я, киваючи на «кораль». — Тут дорослі справи!

— Подумаєш — дорослі! — фиркнуло дівчисько. — Всі знають, що Федько грається в тореадора! Як малий!

— Він не грається, — сказав я. — Він справді хоче навчитися приборкувати биків. А я хочу, щоб ти пішла додому. Малечі тут не місце. Ну!

Але дівчинка підійшла ближче. Я зробив вигляд, що шукаю палицю чи камінь, щоб жбурнути в неї. Знайшов шмат засохлої глини й погрозливо замахнувся ним: «Негайно повертай додому!».

Вона зовсім не злякалася. Лише докірливо глянула і знизала плечима.

Мені нічого не залишалось як дозволити їй присісти поруч. І ми почали спостерігати за діями Федора.

А по той бік коралю розігрувалося справжнє дійство, суть якого я поки що не розумів. Федір дражнив Чорного, намагаючись копіювати всі його рухи. А Чорний, у свою чергу, пильно стежив за Федором і ніби повторював рухи хлопця.

Ось Федір відскочив праворуч — і бичок зробив те саме. Федір завмер — і бичок застиг, придивляючись до свого суперника. Федір різко відскочив уліво — і Чорний зробив такий самий стрибок. Низько нахиливши голову, він дивився на хлопця з-під крутого лоба. І Федір так само схилив голову, загрозливо зиркаючи в яскраво-білі зіниці Чорного. Обидва на мить завмерли.