Байки, Гребінка Євген - читать онлайн

Байки

на обложку

Гребінка Євген

Шрифт:

СОНЦЕ ДА ХМАРИ

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє, І божий мир, як маківка, цвіте; На небі чистому ген Хмара бовваніє. Та Хмара надулась і річ таку гуде: «Що вже мені се Сонце надоїло! Чого воно так землю веселить? Хоч я насуплюся, воно таки блищить. Я полечу йому назустріч сміло, Я здужаю його собою затемнить». Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило, На Сонечко мов ніччю налягло. А Сонце вище підплило І Хмари ті позолотило.

ВЕРША ТА БОЛОТО

Рибалонька, митець усе в воді ловити, Бажаючи поймать в’юнів, В Болото Вершу засторчив. Довгенько щось вона там мусила сидіти, Язик жіночий є, да нічого робити (А зроду, мабуть-то, що не плоха була), Так лаяти Болото почала: «Оце поганая багнюка! Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить. Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить, Одна черва,- мовляв,- кишить Да деколи повзе по куширу гадюка, Уже коли б тут воленька мені!.. Таке ж бридке, таке мерзенне, Поржавіло, від жабуру зелене, Не хочеться паскудиться в багні, А то б...» Що ж їй Болото одвічало? «Де ти сама, добродійко?» - спитало. А Верша гомонить на дні.

МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла, Проміж других квіток як жаром червоніла До єї раз у раз літа бджола, Бабок, метеликів над нею грає сила. Пройшов день, два, і з неї цвіт опав, І Маківка осиротіла; Бджола на іншій квітці сіла, Ту погань метелів мовби лихий забрав. Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я, Жартуй, да не глузуй із бідних парубків; А то мине весна твоїх годів, Покине і тебе дияволове плем’я.

РОЖА ДА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись: Ти чоловік і з хлібом, і з волами, І грошики у тебе завелись - Який тебе лихий ізніс І побратав з панами? Покинь їх, хай їм цур! і з ними не водись. А то коли к тобі ні заверну у хату - Ти з благородієм сидиш запанібрата, І чарка катержна гуляє по столі. Чи то в село лихий примчить якого Паничика, мовляють, судового - Та сарана живе на твоєму добрі. Або і возний сам, червоний, ніби квітка, Деньків по п’ятеро кружляє у тебе; А коней-калічі повнісінька повітка Твоє сінце скубе. Тим часом хліб давно у полі половіє; Його і птиця б’є, і вітер марно сіє; А дядько мій ґуля! З письменними по чарці да по парці, Останній шаг витрушує шинкарці. Рівняться з ними нам сам Бог не позволя: То, сказано, - пани, щоб день у день гуляли, А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли. Охріме! не зробись сміховищем села, Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі! Ось слухай. У мене недавно на городі Червона Рожа зацвіла, І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився! Іспершу гарно страх з сусідкою він жив. Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився, А трохи згодом глядь - всю Рожу оповив. І бідная вона змарніла, Поблідла, далі пожовтіла; А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

МОГИЛИНІ РОДИНИ

Ось чутка степом полетіла (На що то гріх не підведе), Що у степу якась Могила Дитину швидко приведе. Про диво сеє як почули, То люди зараз в степ майнули, Старий і молодий к Могилі, знай, іде. Крий Боже, народу якого там зобралось! Як об Іллі в Ромні; Буцім там місто починалось. Де ні взялись міняйли й шинкарі І підняли між себе галас; Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі, І красти бублики шатнули школярі; Сластьони шкварились, сідухи цокотіли; Про Лазаря старці під кобзу голосили; «Холодний квас!» - москаль між народом гукав Знечев’я, а базар в степу як треба став. Хрещений люд хоча гуляє, Да на Могилу все раз по раз позирає, Чи швидко вродиться те чадо степове. Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише, Боками сивими колише І з лиха на ввесь степ реве. Народ дивується, да їсть, да п’є горілку. Вже панський стадник Опанас, Покинувши товар, що пас, З кишені витягнув сопілку Да як утне московського бичка! Підківки зараз забряжчали, В кружку дівчата танцювали; Москаль покинув глек та садить гоцака. Аж ось - лулусь щось під ногами! Загоготів якийсь підземний глас. Базар утих, баби замовкли під возами, Із ляку упустив сопілку Опанас, І люди, хрестячись, баньки повитріщали. Могила тріснула, і те дитя, що ждали, На божий світ сусіль - як пить дало! Та що ж за чадо те було, Що стільки гомону між нами наробило? «Мабуть, підсудок?» - «Ні!» - «Так лев?» - «Ні!» - «Так мішок З дукатами?» - «Ні, ні!» - «Так папорті цвіток?» «Але ж!» - «Так, з нами хресна сила, Мабуть, вона полубіса вродила?» «Не втяв!» - «Так вилила козацького коня?» «Ні, просто привела руденьке мишеня».

ШКОЛЯР ДЕНИС

Миряне, слухайте, щось маю вам сказать: От сих різдвяних свят, на самої Меланки, Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки, Із школи поспішав до батька ночувать, Щоб завтра по закону, Як слідує, пашнею засівать. Пізнавши шкапа шлях додому, Смикнула раз, другий - і хлопця понесла. Хоть здержав він її, да злість його взяла; Хотів би проучить, да бить її боявся, А треба ж і себе чим-небудь показать,- Так по оглоблям ну малахаєм шмагать. Як тільки пан із паном зазмагався, Дивись - у мужиків чуприни вже тріщать.

СОНЦЕ ДА ВІТЕР

Із Вітром Сонечко розгуторило мову Про силу, бачите, хто з них моцніший був. Звичайно за словцем балакали по слову, А далі Вітер так на заклад навернув: «Чи бачиш, їде ген собі козак по полю? Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк! Хто з плеч зірве його додолу, Хай буде той уже моцак». «Іносе, дми собі!» - так Сонечко сказало; І Вітер шпарко полетів. Надворі дуже сумно стало, По небу хмари скрізь погнало, А Вітер по землі, крий Боже, заревів, Наліг на козака, з його одежу цупить. Зігнувся на коні козак, До себе горне кобеняк Та, знай, нагайкою по ребрам шкапу лупить. Хуртовина назад бідаху пре, За поли смикає, відлогу з плеч гирує, Аж шлях курить, трава в степу хвилює, А все одежі не здере. Дув, дув, аж потом ввесь облився, Із моці вибився сердешний, набік плись. Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись - Мов божий мир ізнову народився. Козак перехрестився, Кобилку зараз зупинив, Бо страх горюшну заморив, Поплівся стежкою ходою, потихеньку. А Сонце гріє все да гріє помаленьку. Угріло божий світ, почув тепло козак Да й скинув кобеняк.

ГАЙ ДА СОКИРИ

По Гаю темному туга велика ходить: Сокири й Топори затіяли войну, Гай хочуть сплюндрувать і пущі всі пошкодить; Война ся навела на дерево суму; Дуби задумались, осики затремтіли, І клен гнучкий, і в’яз із лиха вниз нагнувсь. Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли, І дуб найстарший усміхнувсь. «Не бійтесь!
– він гукнув.- Того я і жахався, Як з топорищами сі навісні прийдуть, Аж дерев’яний рід заліза одцурався! Без дерева вони самі нас да не втнуть, От-то було б... але - нехай йому абищо, Якби з Сокирами прийшли і Топорища, Тоді-то був би нам капут». І справді, скілько тут Сокири не бряжчали, Ні дубчика, ні липки не стяли І тільки де-не-де що кору пописали Да і додому з тим пішли.

ВІЛ

«Мабуть, на небі звісно стало (Про себе Віл в кошарі гомонів) Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив Да й витерпів-таки чимало - Що в плузі силковавсь, копиці волочив, Із ранку у ярмі до півночі ходив, І ще щодня бував і битий! Хазяїна не раз я проклинав,- Тепер зовсім не той хазяїн став: У мене вдовіль їсти й пити, Несуть мені і солі, і крупів, Овса і висівок; наїстись трьом би стало». Аж тут хазяїн шасть у хлів І, взявши за роги Вола, під ніж повів, Бо, сказано, його годовано на сало. Ти змалку так любив мене, як пугу пес; Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване? Чи знаєш, що, як ти чоломкаться ідеш, Чогось мене морозить стане.

ГРІШНИК

В далекій стороні, в якій, про те не знаю, Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї, Хтось разом оженивсь на трьох жінках. Загомонів народ, почувши гріх великий, Жінки голосять так, що страх: «Глянь, що се коять чоловіки! Як їм по три нас можна брать, Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять». Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи. Ось сяя вісточка і до царя дойшла, А цар був, мабуть, не макуха, Розлютовався він, і злість його взяла. «О! почекайте лиш, не буде в вас охоти За живота чортам служить!» - Цар грізно загукав і люльку став палить, І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті, А далі схаменувсь, за радою послав. Як слідує, в празничному наряді Пред очі царськії совіт вельможний став. Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив І річ таку премудрую сказав: «Пребеззаконія на світі завелися, А гірше, що в моїй землі! Мені до уст сьогодні донесли - Один паливода (і цар перехрестився) На трьох жінках женився. Щоб царству цілому за його не терпіть Біди од праведного неба, Його вам осудити треба, І смерть страшну йому зробить. Хай царству усьому в науку Він витерпить такую муку, Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх. Крий Боже, щоб над ним хто з вас змилосердився! Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився, Коли не поведу на шибеницю всіх!» Як річ таку суддя дослухав, Низенько поклонивсь, потилицю почухав І ну з підсудками про діло мізковать. Над ним морочились трохи не тиждень цілий, І тільки що пили, а мало, кажуть, їли, І так меж себе присудили, Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать. Народ сміявсь, і всі були в заботах, Що раду перевіша цар, Аж завтра дивляться, а та погана твар, Той Грішник, сам себе повісив на воротях.

1 2 3