Чтение онлайн

Лійка дісталася до нижньої сходинки, покружляла в центрі вестибюлю блискучою вісімкою, а потім розтанула, залишивши по собі легку рожевувату хмарку, та й та незабаром розчинилася.

Луїза штовхнула Ральфа ліктем у бік, хотіла було вказати на кабіни довідкового бюро, але згадала, що навколо люди, і обмежилася легким рухом підборіддя. Раніше Ральф бачив у небі якусь субстанцію, за формою схожу на доісторичного птаха. Тепер же перед його зором постала довга світна змія. Вона прокладала собі шлях по стелі, минаючи оголошення: «ТУТ БЕРУТЬ КРОВ НА АНАЛІЗ. ПРОСИМО ПОЧЕКАТИ».

— Вона жива? — стривожено прошепотіла Луїза.

Ральф придивився уважніше й побачив, що в створіння немає голови… Як і видимого хвоста, Воно складалося із самого лише тулуба. Ральф припускав, що створіння живе, — він уважав, що до певної міри всі аури живі, — але навряд чи це була справжня змія й навряд чи вона чимось загрожувала, принаймні їм.

— Не варто хвилюватися через дрібниці, люба, — прошепотів Ральф у відповідь, коли вони прилаштувалися наприкінці невеликої черги до довідкового віконця; і коли він вимовив цю фразу, змія, здавалося, усмокталася в стелю й розтанула.

Ральф не знав, яке місце займали такі речі, як птах і лійка в потаємному світі, але був упевнений, що головні ролі відводилися саме людям. Вестибюль міської лікарні Деррі був подібний до феєрверка в День Незалежності або до вистави, у якій ролі римських свіч і китайських фонтанів виконували людські істоти.

Луїза посмикала Ральфа за комірець сорочки, щоб той нахилився до неї.

— Тільки говорити будеш ти, Ральфе, — здивованим, знесиленим голосом попросила вона. — Я й так тримаюся з останніх сил.

Чоловік, що стояв перед ними, відійшов убік, і Ральф наблизився до віконця. І тут на нього нахлинув неймовірно виразний, просякнутий щемливим смутком спогад, пов’язаний із Джиммі Вандермеєром. Вони їхали по Род-Айленду і, побачивши недалеко від дороги намет шапіто, вирішили не пропустити вистави. Звичайно, п’яні вони були добряче. Двійко перевдягнених дівчаток, стоячи перед відкинутим пологом шапіто, пропонували програмки, і коли вони із Джиммі наблизилися до юних спокусниць, то почали пошепки застерігати один одного, щоби поводитися як тверезі. Чи потрапили вони туди в той день? Чи…

— Чим можу допомогти? — поцікавилася співробітниця за віконцем довідкової; судячи з тону, вона робила Ральфу величезну послугу, розмовляючи з ним. Ральф побачив істоту жіночої статі, поховану всередині тривожно-жовтогарячої аури, схожої на палаючий ожиновий кущ. «Ось особа, яка читає тільки класичну літературу й вимагає вкрай церемонного поводження з собою», — подумав Ральф і одразу згадав, як дівчата, що стояли при вході в шапіто, кинули на них із Джиммі оцінюючий погляд і чемно, але рішуче завернули приятелів назад. Той вечір вони із Джиммі закінчили в дешевому ресторанчику, задоволені, що їх бодай звідтіля не викинули.

— Сер? — нетерпляче мовила жінка в скляній кабіні. — Чим можу допомогти?

Ральф майже відчутно повернувся до реальності.

— Мем, ми з дружиною хотіли б відвідати Джиммі Вандермеєра, він лежить у палаті на третьому поверсі, якщо…

— Це реанімаційне відділення! — відрізала дама. — Вхід тільки за спеціальними перепустками! — Жовтогарячі гачки почали пробиватися крізь сяйво, що оточувало її голову, а сама аура перетворилася на палаючий ожиновий кущ, геть обшмульганий.

— Я знаю, — чемно мовив Ральф, — але мій друг Лафайєт Чепін сказав…

— Господи! — вибухнула жінка в будці. — Прекрасно, в усіх є друзі! Просто чудово! — Вона іронічно закотила очі.

— Фей сказав, що до Джиммі пропускають відвідувачів. Бачите, у нього рак, і навряд чи він довго протягне.

— Гаразд, я перевірю списки, — відповіла жінка таким незадоволеним тоном, начебто її змусили виконувати завдання, позбавлене сенсу, — але комп’ютер працює сьогодні дуже повільно, так що доведеться почекати. Повідомте мені свої прізвища, а самі, разом із дружиною, поки що можете присісти, я покличу вас, як тільки…

Ральф вирішив, що вже достатньо скуштував пирога боязкості перед цим цербером бюрократії. Зрештою, він же не вимагав в’їзної візи до Албанії; йому достатньо й перепустки в реанімаційне відділення.

Ральф просунув у віконце скляної кабінки руку і встиг схопити жінку за зап’ястя. У нього було хворобливе, але доволі виразне відчуття, що жовтогарячі гачки пройшли крізь його плоть, не знайшовши, за що б їм там зачепитися. Ральф злегка стиснув її руку й відчув, як невеликий заряд сили — не більше кульки, якби тільки її можна було бачити, — перейшов від нього до жінки. Раптом офіціозна-жовтогаряча аура навколо її лівої руки й боку перетворилася на блідо-бірюзову, як і аура Ральфа. Жінка, зойкнувши, сіпнулася вперед, немов їй за комір сипнули пригорщу льоду.

— Начхати на комп’ютер. Дайте мені дві перепустки, будь ласка. Негайно.

— Так, сер, — миттєво відповіла жінка, і Ральф відпустив її руку.

Бірюзове сяйво навколо зап’ястя знову стало жовтогарячим, її власний колір повільно сповзав із плеча до зап’ястя.

«Але я можу всю її перетворити на блакитну, — подумав Ральф. — Підкорити повністю».

Раптово він згадав Еда, який цитував Євангеліє від Матфея: «Спостеріг тоді Ірод, що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже…», — і хвиля сорому й страху обдала його. Знову з’явилася думка про вампіризм. У пам’яті сплив рядок із відомої комедії Поґо: «Ми зустріли ворога; він — це ми самі». Так, він усе що завгодно міг зробити із цим жовтогарячим хамством; його батарейки заряджені повністю. Єдина проблема полягала в тому, що електроліт у цих батарейках — як і в Луїзиних — був украдений.

Рука жінки дістала з шухляди столу два рожевих значки з написом: «ІНТЕНСИВНА ТЕРАПІЯ — ВІДВІДУВАЧ».

— Візьміть, сер, — мило прощебетала жінка, в її голосі вже й натяку не було на невдоволення, з яким вона вчепилась у Ральфа спочатку. — Вибачте, що вам довелося чекати. Спасибі.

— Це вам спасибі, — відповів Ральф. Він забрав значки і взяв Луїзу за руку. — Ходімо, люба. Нам треба…

(— Ральфе, що ти з нею ЗРОБИВ?)

(— Нічого, здається, з нею все гаразд).

— …піднятися в палату, поки ще не занадто пізно.