Чтение онлайн

— А я жива? — звела брови жінка.

— Так, очевидно, так, — чемно відповіла Луїза.

— Отже, я належу до «Друзів життя». Убивство істоти, яка змогла б колись створити шедевр або винайти ліки від СНІДу чи раку, є блюзнірством, на моє переконання. Тому я вийду з плакатом, щоб феміністки й ліберали побачили написане на ньому слово: «УБИВСТВО». Вони ненавидять це визначення й навряд чи вживають його на своїх коктейль-вечірках. Кетчуп вам потрібний?

— Ні, — відмовився Ральф. Він не міг відвести очей від жінки. Навколо неї почало поширюватися зеленувате світіння — здавалося, воно просочувалося з її пор. Аури поверталися у всій своїй силі.

— Чи в мене виросла друга голова? — обурилась офіціантка, перекидаючи жуйку за іншу щоку.

— Я задивився на вас? — Ральф відчув, як кров ударила в обличчя. — Вибачте.

Офіціантка пересмикнула м’ясистими плечима, і верхня частина аури повільно зрушилася.

— Як правило, я не втручаюся в такі справи, намагаючись добре працювати й тримати рота на замку. Але більше я мовчати не збираюся. Знаєте, скільки свого дорогоцінного часу я провела біля цієї бойні, скільки спекотних днів, мало не присмаживши собі сраку, і холодних ночей, мало її ж таки не відморозивши?

Ральф і Луїза похитали головами.

— З 1984 року. Дев’ять довгих років. І знаєте, що найбільше мене дістає у прихильників вибору?

— Що ж? — поцікавилася Луїза.

— Вони виступають проти дозволу на носіння зброї, щоб люди не перестріляли одне одного; вони ж стверджують, що електричний стілець і газова камера суперечать конституції, тому що це надзвичайний і жорстокий вид покарання. Стверджують це, а потім спокійнісінько виходять на вулиці й виступають на підтримку законів, які дозволяють лікарям — лікарям! — вставляти вакуумні трубки в лоно матерів і висмоктувати ненароджених синів і дочок по шматочках. Ось це найбільше мене й дратує.

Офіціантка говорила — було враження, що цю промову вона виголошувала вже багато разів, — не підвищуючи голосу, не виявляючи ані найменших ознак гніву. Ральф слухав і не слухав, сконцентрувавши увагу на блідо-зеленій аурі, що оточувала фігуру жінки; та тільки не все там було рівномірно забарвлене. Із правого боку, ближче до талії, оберталася жовтувато-чорна пляма, схожа на брудне колесо.

«Печінка, — подумав Ральф. — У неї негаразди з печінкою».

— Але ж ви не хочете, щоб із Сьюзен Дей справді сталося щось погане? — стривожено дивлячись на офіціантку, поцікавилася Луїза. — На вигляд ви людина добра, навряд чи ви бажаєте їй зла.

Жінка видихнула через ніс, випускаючи два протуберанці.

— Не така вже я хороша, як здаюся. Якщо Господь учинить із нею щось, я перша застрибаю від радості, кажучи: «Хай буде воля твоя», повірте. Але якщо ви маєте на увазі насильство з боку безумців — то справа інша. Подібні речі ставлять нас на один щабель з тими, кого ми хочемо зупинити. Безумці, однак, вважають інакше. Вони ж немов джокери в колоді карт.

— Так, — погодився Ральф. — Точне визначення.

— Думаю, насправді мені не хочеться, щоб із цією панею сталося щось погане, — виснувала офіціантка, — але все може бути. Усе що завгодно. І якщо це станеться, то нехай вона винуватить лише саму себе. Вона у вовчій зграї… А жінці поміж вовків не варто дивуватися, якщо її покусають.

Ральф не був певен, що після цього йому захочеться їсти, однак його апетит чудово пережив погляди офіціантки на аборти й Сьюзен Дей. Допомогли аури; ніколи раніше їжа не здавалася такою смачною, навіть коли він був підлітком і їв п’ять або шість разів на день, було б що.

Луїза не поступалася йому. Нарешті вона відсунула вбік тарілку із залишками смаженої картоплі й шматочком бекону. Ральф завиграшки упорався з картоплею й беконом, поклав сосиску на тост, сунув імпровізований сендвіч у рот, проковтнув і, голосно видихнувши, відкинувся на спинку стільця.

— Твоя аура на два тони потемніла, Ральфе. Незрозуміло, чи означає це, що тобі досить їсти, чи що ти вмреш од завороту кишок.

— Швидше за все, і те й інше, — відповів він. — Ти теж знову бачиш?

Луїза кивнула.

— Знаєш, — мовив Ральф, — зараз найдужче в світі мені хочеться подрімати. — Так воно й було. Тепер, у теплі й ситості, останні чотири місяці недосипання лягли на Ральфа пудовим тягарем; очі немов засипало піском.

— Зараз для цього невідповідний момент, — стривожено заперечила Луїза. — Дуже погана ідея.

— Згоден.

Луїза хотіла попросити рахунок, але потім передумала й запитала:

— Може, варто зателефонувати твоєму другові-поліцейському, Лейдекеру? Раптом він погодиться допомогти?

Ральф з усією старанністю, на яку лише здатен був його затуманений мозок, обміркував пропозицію, потім заперечливо похитав головою:

— Навряд чи я насмілюся. Що ми можемо повідомити Лейдекеру, не скомпрометувавши себе? І це лише частина проблеми. Якщо він навіть підключиться… Але підійде до справи неправильно… Він тільки ускладнить ситуацію.

— Добре. — Луїза підкликала офіціантку. — Звідси ми поїдемо з відкритими вікнами, а потім зупинимося в «Данкін донатс» і захопимо із собою каву й тістечка. Сьогодні плачу я.

Ральф посміхнувся. Посмішка вийшла широкою, від вуха до вуха, і якоюсь незв’язною, нагадуючи блаженну усмішку підпилого гуляки.

— Обов’язково, мадам.

Коли підійшла офіціантка й поклала перед ним чек, Ральф помітив, що на її фартуху більше немає значка «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».

— Послухайте, — зі зворушливою відвертістю мовила вона. — Мені жаль, якщо я вас образила. Ви ж приїхали снідати, а не вислуховувати нотації.

— Ви нас не образили, — заспокоїв її Ральф і глянув на Луїзу, та ствердно кивнула. Офіціантка посміхнулася:

— Спасибі, а то я справді відірвалася на вас. У будь-який інший день нічого такого не трапилося б, але сьогодні о четвертій годині дня ми влаштовуємо мітинг, я буду представляти містера Далтона. Для виступу мені відводять три хвилини, здається, стільки зайняв мій монолог і тут.

— Нічого, нічого. — Луїза поплескала жінку по руці. — Усе нормально.

Посмішка офіціантки стала ширшою і теплішою, але коли вона повернулася до них спиною, Ральф побачив, що вираз вдоволення у Луїзи зник. Вона дивилася на жовтувато-чорну пляму над правим стегном офіціантки.