Чтение онлайн

— Тримай себе в руках, Джоне, — сухо мовила жінка. — Ти стаєш занадто чутливим.

— Невже? Чорт. — Жучок, мабуть, поставив собі за мету дістатися до ширінки. Ральф подумав, що якби Кіркленд раптом зміг побачити те, що скоро добереться до його яєць, він, найімовірніше, одразу б збожеволів.

— Добре, але обов’язково поговори з керівницями місцевого відділення організації, — казала продюсер. — Тепер, коли Тіллбері мертва, повноважними особами є Меггі Петровскі, Барбара Річардс і доктор Роберта Гарпер. — Жінка, зробивши крок, високою шпилькою проткнула жирного жука. Бризнула веселка кишок і воскової субстанції, схожої на прокисле картопляне пюре. Ральф подумав, що біла речовина — це личинки, щось на кшталт вмісту тарганячої сумки. Луїза притулилася обличчям до плеча Ральфа.

— До того ж уважно стеж за жінкою, яку звати Елен Діпно, — продовжувала продюсер, роблячи крок до будинку. Жук, що пристав до каблука, звалився, скорчивши лапки.

— Діпно, — мовив Кіркленд, постукавши пальцем по лобі. — Щось таке крутиться в голові.

— Напевно, це ворушиться остання звивина у твоєму мозку, — так само сухо зауважила продюсер. — Це дружина Еда Діпно. Вони розсталися. Якщо тобі потрібні сльози, кращого об’єкта не підшукати. Вони з Тіллбері були подругами. Можливо, особливими подругами, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

У Кірклендових очах заграла масна усмішка — вираз настільки не властивий його телевізійному іміджу, що Ральф навіть розгубився. А тим часом один із різнобарвних жуків піднімався вгору по нозі жінки. З безпомічним подивом Ральф спостерігав, як той зник під подолом спідниці, рухаючись там, як кошеня, що заплуталося під банним рушником. І знову виникло відчуття, що колега Кіркленда відчула щось, тому що під час розмови вона мимовільно потерла здуте місце на спідниці, коли комаха піднялася майже до правого стегна. Ральф не чув соковитого звуку, який видала страшна м’якотіла істота, лопаючи, але легко міг його уявити. Ще він не міг не уявити, як нутрощі жука стікають по нейлоновій панчосі, яка обтягувала жіночу ногу. І ця рідина залишиться на ній до вечірнього душу, невидима, про яку вона й не підозрює.

Тепер ці двоє почали обговорювати, у якому світлі найкраще подавати запланований мітинг супротивників абортів… Не сумніваючись, що він відбудеться. Жінка висловлювала свою думку, твердячи, що навіть такі тупоголові, як «Друзі життя», навряд чи ризикнуть з’явитися біля Громадського центру після подій у Гай-Рідж. Кіркленд заперечував, стверджуючи, що неможливо передбачити поведінку фанатиків, але зважати на них необхідно. А під час їхньої розмови, обміну жартами й плітками все більше роздутих багатобарвних жуків діловито піднімалися по їхніх ногах і тілах. Один піонер дістався навіть до червоної краватки Кіркленда, маючи намір, очевидно, підкорити обличчя.

Праворуч від себе Ральф уловив неясний рух. Він повернувся до дверей саме вчасно, щоб помітити, як один із техніків підштовхнув другого, вказуючи на них. Раптом Ральф чітко побачив себе й Луїзу збоку: двоє людей без жодної видимої причини (у них не було чорного крепу на рукавах, і вони аж ніяк не належали до команди телерепортерів) застигли посеред автостоянки. Жінка, що вже звернула на себе увагу своїм криком, уткнулась у плече джентльменові… А сам джентльмен, як дурень, утупився в порожнечу.

Ральф тихо заговорив, цідячи слова крізь зуби, немов в'язень, що обговорює умови втечі зі співкамерником в одному зі старих фільмів.

— Підніми голову. Ми й так привертаємо до себе увагу.

Йому здалося на мить, що Луїза не в змозі виконати його прохання… Але вона зібралася з силами й підвела голову, Востаннє подивилася на чагарник, що ріс навколо стін, — мимовільний рух страху, — а потім рішуче повернулася до Ральфа, тільки до Ральфа.

— Ти помітив сліди присутності Атропоса, Ральфе? Адже саме тому ми тут. Щоб… Напасти на його слід?

— Напевно. Чесно кажучи, я ще не придивлявся — занадто багато всього навколо коїться. Гадаю, нам варто підійти до будинку ближче. — Ральфові цього не хотілося, але дуже важливим здавалося зробити хоч щось. Він відчував довколишній саван, його похмуру, задушливу присутність, яка пасивно противилася будь-якому просуванню вперед. Ось із чим їм доведеться поборотися.

— Гаразд, — вирішила Луїза. — Я піду попрошу автограф у Конні Чанґ і постараюся виглядати якомога простодушніше й дурнуватіше. Ти це переживеш?

— Так.

— Чудово. Тому що тоді, якщо вони й будуть дивитися на когось, то тільки на мене.

— Непогано придумано.

Ральф ще раз глянув на Джона Кіркленда й жінку-продюсера. Тепер вони обговорювали можливість живого ефіру, абсолютно не відчуваючи того, що на їхніх обличчях копошаться незграбні трилобіти. Один із них, наприклад, повільно вповзав до рота Джону Кіркленду.

Ральф поспішно відвернувся, дозволяючи Луїзі завести себе до того місця, де поруч із Розенбергом стояла міс Чанґ. Він помітив, як ці двоє подивилися на Луїзу, а потім переглянулися. Погляд на одну третину складався з подиву, а на дві третини зі смиренності — ага, ось і одна з них!

Луїза міцно стисла йому руку, немов кажучи: «Не звертай на мене уваги, Ральфе, займайся своєю справою, а я займуся своєю».

— Вибачте, будь ласка, адже ви Конні Чанг? — звернулася до неї Луїза чарівним тоном цікавої плетухи. — Я побачила вас тут і сказала Нортону: «Невже це саме та жінка, що виступає в програмі новин разом із Деном Ратером, чи, може, я збожеволіла?» А потім…

— Так, я Конні Чанґ, мені дуже приємно, я готуюся до вечірніх зйомок, так що даруйте…

— Звичайно, звичайно, я й не мріяла про те, щоб поговорити, тільки про автограф — невеликий розчерк пеpa, — тому що я ваша найбільша шанувальниця, принаймні в штаті Мен.

Міс Чанґ глянула на Розенберґа. Той уже тримав ручку напоготові, як чудово вимуштрувана медсестра подає хірургові наступний інструмент ще до того, як він скаже, що саме йому потрібно. Ральф сконцентрувався на майданчику перед Громадським центром і трохи піднявся в сприйнятті навколишнього.

Спершу він був заскочений, побачивши перед вхідними дверима напівпрозору чорну субстанцію. Дюймів зо два заввишки, вона скидалася на якусь геологічну формацію. Однак цього не могло бути… Якби те, на що він дивився, було реальним (реальним на рівні шот-таймерів), субстанція заважала б відчиняти двері, а цього не відбувалося. Поки Ральф дивився, двоє телевізійних техніків пройшли крізь цю речовину, немов вона була не більш ефемерною, ніж туман, що стелиться по землі.