Безсоння
Шрифт:
(— Ось він. Інші — лише щось на кшталт чисел у складному математичному завданні.)
(— Ці персні нічого не означають?)
Ральф завагався, не знаючи, що відповісти… Тому що персні були важливі. Але Ральф не знав, як вилити інтуїтивне розуміння в слова. Доки фальшиві кільця продовжують з’являтися на підлозі, мов капелюхи на голові бідолахи Бартолом’ю, майбутнє, проявне саваном навколо Громадського центру Деррі, залишалося єдиним можливим майбутнім. Однак перший перстень, який Атропос украв у Еда (можливо, коли той спав поруч із Елен у затишному будиночку, тепер порожньому), міг усе змінити.
Дублікати були фальшивками, що зберігають форму КА, — так спиці, які променями вибігають із маточини, зберігають форму колеса. Оригінал, однак…
Ральф подумав, що оригінал і був тією маточиною: один перстень, щоб зв’язати їх усіх.
Він сильно стис перстень, відчуваючи, як той врізається в долоню, а тоді опустив у кишеню.
«Одного нам не сказали щодо КА, — подумав Ральф. — Вони не попередили про хитрість. Точнісінько так стара, бита життям риба не зривається одразу з гачка, а продовжує битися в руці, намагаючись вирватися на волю».
Це було схоже на мандрівку по піщаній дюні — за кожні два кроки вперед скочуєшся на крок назад. Вони поїхали в Гай-Рідж і виконали щось, але Ральф не знав, що саме, хоча Дорренс і запевнив їх у тому, що вони все зробили правильно. За словами старого Дора, головне завдання вони мали виконати тут. І вони прийшли сюди й узяли вкрадене в Еда, але цього було все ще недостатньо, чому? Тому що КА — це риба, КА — піщана дюна, КА — колесо, що не бажає зупинятися й підминає все на своєму шляху. Колесо з неймовірною кількістю спиць.
Але найдужче КА скидалося на перстень.
На обручку.
Раптом Ральф зрозумів, що розмови на лікарняному даху і всі спроби Дорренса щось пояснити не могли виразити суті того, що відбувається: невизначений статус Еда, його хитке становище поміж Визначеністю та Випадковістю плюс зустріч збитого з пантелику Еда з Атропосом наділили його величезною силою. Відчинилися двері, крізь які проникнув демон на прізвисько Кривавий Цар, потужніший від Клото, Лaxecica й Атропоса разом узятих. І навряд чи цього демона може зупинити Ральф Робертс.
(— Ральфе?)
(— Один перстень, щоб правити всім, Луїзо, — один перстень, щоб знайти.)
(— Про що це ти?)
Він поплескав по кишені, відчуваючи опуклість Едової обручки, потім обійняв Луїзу за плечі:
(— Фальшиві обручки — спиці, але оце — маточина. Забери маточину, і колесо не зможе обертатися).
(— Ти впевнений?)
Так, він був упевнений. Але не знав, як усе зробити.
(— Так. А тепер ходімо — виберемося звідси, поки ще є змога.)
Ральф дав Луїзі змогу першою пролізти під обіднім столом, потім, опустившись на коліна, поповз слідом. На мить затримався й оглянувся через плече. Перед його очима постало жахливе видовище: хоча дзижчання не повернулося, навколо фальшивого персня утворювався саван, приглушаючи блиск золота.
Ральф як заворожений дивився на це, потім зусиллям волі відвів погляд і поповз далі.
Ральф побоювався, що вони витратять дорогоцінний час, кружляючи заплутаним лабіринтом складу Атропоса, але повернення назад виявилося справою неважкою, їхні власні сліди, підталі, але цілком видимі, виявилися чудовим гідом. Коли жахлива кімната залишилася позаду, Ральф відчув себе набагато сильнішим, однак Луїза аж похитувалася.
Опинившись у брудному житлі Атропоса, Луїза налягла на Ральфа всією своєю вагою. Він запитав про її самопочуття. Луїза, знизавши плечима, вимучено посміхнулася:
(— Мої проблеми пов’язані з перебуванням у цьому місці. І неважливо, наскільки високо ми піднялися, однаково тут жахливо. Як тільки я потраплю на свіже повітря, мені стане краще. Чесно.)
Ральф сподівався, що вона права. Тепер, входячи в лігвище Атропоса, він уже придумував привід, щоб відправити Луїзу вперед. Це дало б йому змогу швидко обшукати приміщення. Якщо він не знайде сережки, отже, вони все ще у вухах Атропоса.
Ральф помітив, що комбінація знову визирає з-під спідниці Луїзи, і хотів сказати їй про це, та раптом бічним зором уловив неясний рух. Він подумав, що по дорозі назад вони забули про обережність — можливо, через утому, — і тепер за безтурботність їм доведеться платити високу ціну.
(— Луїзо, обережно!)
Занадто пізно. Ральф відчув, як сіпнулася її рука, коли істота в брудному халаті обхопила її за талію й потягла назад. Голова Атропоса не сягала Луїзі й до пліч, однак карлик все-таки простяг своє брудне лезо над нею. Коли Ральф інстинктивно кинувся до Атропоса, той опустив скальпель, торкаючись лезом перлово-сірої «мотузочки», що виходила з німба навколо її голови. Карлик ощирився в торжествуючій усмішці:
(— Ані кроку вперед, шот-таймере… Ні єдиного!)
Що ж, принаймні йому не треба турбуватися про вкрадені сережки Луїзи. Вони блищали в мочках вух Атропоса. Радше саме їхній вигляд, а не окрик утримав Ральфа.
Скальпель піднявся вгору… але тільки трішки.
(— Здається, ви в мене дещо забрали, шоттери? Не треба заперечувати, я знаю. А тепер ви мені його віддасте.)
Скальпель знову наблизився до «мотузочки» Луїзи й тупим кінцем погладив її.
(— Ти повернеш мені його, інакше ця сучка вмре у тебе на очах, а ти будеш стояти й спостерігати, як її аура перетворюється на чорний саван. Подобається така перспектива? Віддавай персня.)
Розділ двадцять шостий
Усмішка Атропоса сяяла огидним тріумфом і…
«І страхом. Він захопив тебе зненацька. Він тримає скальпель біля «мотузочки» Луїзи, стискаючи її шию рукою, і все ж він боїться тебе до смерті. Чому?»
(— Нумо! Досить гаяти час, недоумку! Віддавай перстень!)
Ральф повільно поліз у кишеню й намацав перстень, гадаючи, чому Атропос не вбив Луїзу одразу. Він же напевно не має наміру їх відпускати.
«Він боїться, що я можу оглушити його телепатичним ударом карате. І це лише початок. Гадаю, він боїться, що я скручу його. Боїться сутності, яка управляє ним. Боїться Кривавого Царя. Та ти боїшся свого хазяїна, мій огидний друже?»