Чтение онлайн

— Ні! — крикнув Ед. — О, ні! Ти ж усе зіпсуєш!

«Аякже», — подумав Ральф і потягнувся до штурвала. Тепер Громадський центр був усього за триста п’ятдесят метрів від них, можливо, навіть ближче. Ральф досі не знав, що в коробці, пристебнутій на сидінні другого пілота, — швидше за все, пластикова вибухівка, яку використовують терористи у фільмах за участю Чака Норріса й Стівена Сіґала. Вважалося, що вона абсолютно стабільна — на відміну від нітрогліцерину в «Платі за страх» Клузо, [60] — але навряд чи зараз підходящий час для віри в казки світу кіно. Навіть тверда вибухівка могла вибухнути без детонатора, якщо її скинути з висоти трьох кілометрів.

Ральф до упору повернув штурвал ліворуч. Громадський центр під ними почав розвертатися, немов опинившись зверху величезного колеса.

— Ні, ні, виродку! — заволав Ед, і щось, що нагадувало маленький молоток, врізалося Ральфові в бік, паралізуючи його болем і позбавляючи можливості дихати. Після другого удару рука Ральфа зісковзнула зі штурвала. Ед схопив за штурвал і люто крутнув назад. Громадський центр, що змістився до краю лобового скла, знову почав повертатися до мертвої точки.

Ральф учепився в штурвал. Ед ребром долоні відіпхнув голову Ральфа назад.

— Ну навіщо ти втрутився? — загарчав він. — Чому ти поліз, куди не просили? — Обличчя Еда спотворилося у звіриному оскалі. Поява Ральфа в кабіні пілота мусила б бути для Еда шоком і обеззброїти його, однак цього не сталося.

«Звичайно, ні, адже він божевільний», — подумав Ральф і раптом подумки закричав:

(— Клото! Лахесісе! Допоможіть мені! Заради Бога, допоможіть мені!)

Нічого. Навряд чи його крик вирвався хоч кудись. Він же опустився на рівень шот-таймерів, а це означало, що він залишився сам.

Тепер від Громадського центру їх відділяли всього двісті п’ятдесят-двісті сімдесят метрів. Ральф бачив кожну цеглину, кожне вікно, кожну людину зовні, — він навіть міг розрізнити, хто з них тримає плакати. Люди дивилися вгору, ніби намагаючись зрозуміти, що задумав цей божевільний літак. Ральф поки що не завважував страху на їхніх обличчях, але за три-чотири секунди…

Він знову кинувся до Еда, не звертаючи уваги на ниючий біль у боку. Викинув уперед праву руку, стиснуту в кулак, і великим пальцем просунув гострий штир сережки-пуссету якнайдалі.

Із Кривавим Царем старий трюк спрацював, але тоді Ральф був на вищому рівні, до того ж скористався ефектом несподіванки. На цей раз він теж потягнувся до ока, але в останній момент Едові вдалося ухилитись. Штир сережки устромився в щоку Еда, але той, не випускаючи штурвала, просто відмахнувся, немов від докучливого москіта.

Ральф знову вхопився за штурвал. Ед відіпхнув його, заїхавши кулаком у щелепу. У вухах задзвеніло голосним, чистим, сріблистим звуком. Світ перетворився на сіру, зернисту газетну фотографію.

(— РАЛЬФЕ! ПОКВАПСЯ!)

Кричала Луїза, і тепер вона була нажахана. Ральф знав чому: час минув. У нього залишилося секунд десять, у найкращому разі — двадцять. Він знову подався вперед, але цього разу не до Еда, а до фотографії Елен і Наталі Діпно, що прикривала альтиметр. Ральф схопив її, підняв… А потім зім’яв. Він не знав, на яку саме реакцію сподівається, але те, що сталося далі, перевищило всі його сподівання.

— ВІДДАЙ ЇХ! — заволав Ед. Забувши про штурвал, він кинувся за фотографією. І тут Ральф знову побачив людину, образ якої залишився в його пам’яті з того дня, коли Ед побив Елен, — людину, мабуть, нещасну й залякану силами, які опанували нею. Сльози текли по щоках Еда. Ральф зніяковіло подумав: «Невже він плакав весь цей час?»

— ПОВЕРНИ ЇХ МЕНІ! — заволав Ед, але Ральф більше не був упевнений, що крик звернений саме до нього. Ральфу здалося, що його колишній сусід волає до істоти, що ввійшла в його життя, упевнилася, що їй таке підходить, а потім просто забрала це життя. Луїзина сережка поблискувала в щоці Еда, нагадуючи прикрасу на кшталт тих, які використовували варвари під час похоронних ритуалів.

— ПОВЕРНИ ЇХ МЕНІ! ВОНИ МОЇ!

Ральф тримав зім’яту фотографію так, щоб Ед не міг дістати її. Той рвонув уперед, ремінь безпеки врізався йому в живіт, і Ральф щосили вдарив Еда по горлу, почуваючи одночасно невимовну суміш задоволення й відрази, коли удар припав по гострому випнутому кадику. Ед відкинувся до стінки кабіни, від болю й розгубленості його очі вилазили з орбіт, руки вчепились у горло. Він здавлено хрипів.

Ральф кинувся до штурвала, побачивши, що Громадський центр зі скаженою швидкістю накидається на літак. Він знову повернув штурвал максимально ліворуч, а під ним — просто під ним — Громадський центр почав зміщатися в куток лобового скла літака, який незабаром припинить своє існування… але рухався він з агонізуючою неповороткістю.

Раптом Ральф відчув у кабіні якийсь запах — слабкий, приємний, знайомий аромат. Не встигнувши подумати, що б це могло бути, він побачив щось, що геть вибило його з колії. Це був візок для морозива, який іноді роз’їжджав по Гарріс-авеню.

«Боже мій, — подумав Ральф, радше відчуваючи розгубленість, аніж страх. — Здається, мені доведеться вмерти на холоді серед морозива й вершків».

Запах посилювався, а коли його плечей торкнулися чиїсь руки, Ральф зрозумів, що це Луїза Чесс.

— Піднімайся нагору! — крикнула вона. — Ральфе, дурню, тобі необхідно…

Не роздумуючи, він зробив це. Усередині нього щось спалахнуло, і Ральф почув продовження її фрази тим дивним, проникаючим чином, який радше нагадував думки, ніж мову:

— …піднятися! Відіпхнися ногами!

«Занадто пізно», — подумав він, проте підкорився, відштовхуючись ногами від панелі управління. Луїза піднімалася разом з ним крізь стовп існування, тоді як «Чирокі» стрімко долав останні десятки метрів, що відокремлювали його від землі. Злітаючи нагору, Ральф раптом відчув, як енергія Луїзи огорнула його й висмикнула назад, немов шнур із пружинного пристрою. Його простромило секундне нудотне відчуття польоту у двох напрямках.

Ральф кинув останній погляд на Еда, що притиснувся до стінки кабіни, але по-справжньому він його не бачив. Грозова жовто-сіра аура зникла. Ед також зник, похований у чорному, як ніч у пеклі, савані.