Чтение онлайн

— А чого було ворушити? — продовжила вона свій спіч, підкріплюючи його активним жестикулюванням кощавої руки. — Їдуть, їдуть, маніюки, і чого вам, гаспидам, у місті свому не сидиться, га? Чого ви у той барліг дідьків полізли? Та вам же ж ніхто не страшний, нє, нікого вже не бояться, ач які, думаєте вже, що й Бога за бороду можете посмикати, й чорту межі очі плюнути. Кха! Посліпли люде вже, гріха не бачать, сама я тільки бачу. А вони що? Кажуть — нема там нікого, поїхали вони звідси, а мо’ ти, стара, вигадала усе? Ще й на онука мого огуду зводили. Та баба зна, що там гаспид той доднесь, як Петро святий казав, рикає, як лев, шукає кого пожерти. Ой, пошкодуєш ще, що кубло розворушила, ой наплачешся...

— Та цить ти вже, — незлобиво кинув хтось за моєю спиною, і я аж підстрибнула, бо ця довга промова аборигенки мене просто зачарувала, хоч я й жодного слова з неї не зрозуміла. Озирнулася й побачила поруч із собою худенького дідугана, що сперся на вузлувату палицю і з філософським виглядом жував самокрутку, примруживши ліве око. Від цього «цить» бабця відразу замовкла, окинула нас обох презирливим поглядом, потім змахнула рукою в жесті, що символізував марність зусиль з мого перевиховання, й посунула геть до своєї хати. Я вдячно схилила голову перед моїм визволителем.

— Дуже дякую вам за допомогу.

— Тю, та пусте, — знизав кутастими плечима дідок. — Нічого б вам стара Пріська не зробила, лише залякувати вміє. Вона трохи того, — він багатозначно постукав пальцем по скроні, а самокрутка перестрибнула в інший куток рота.

— І не дуже любить городян, як я бачу, — сказала я, глянувши їй услід.

— Вона гадає, що в неї є причини. То все через онука її, Левка.

— А що з ним? — зацікавилася я, якось не подумавши, що це зовсім не моя справа. Та дід довірчо похилився до мене, вочевидь радий поспілкуватися з новою у цих краях людиною.

— Та нічо вже. Хлопчина цей і сам трохи дурко. Та ще й німий. Це дитинча її доньки покійної, Ярини, що у Житомирі жила. А татусь його бозна де подівся після її смерті. Певно, інших дітей клепає, — дідуган грайливо підморгнув. — Дурне діло не хитре.

Ну то те кілька років тому було. Пріська розповідала, що якось полишила хлопця біля хвіртки гратися, поки у хаті прибирала, аж потім вийшла надвір, глядь, а малого там і немає. Вона давай по усьому хуторі його гукати, та за годину десь той повернувся, — старий простягнув руку й вказав пальцем, — оно звідти, з того боку, де ви тепер живете. Він до баби і щось мугикає злякано, руками тицяє, але ж піди зрозумій, що він каже, сама Пріська й то не завше розбере. Та впевнилася вона, що то той чоловік, що до вас там жив, хотів її Левка вкрасти. Бо, каже, бачила, як його машина у бік Кардашева їхала, а от як він повертався, значиться, прогавила. Ну а чому Левко повернувся, Бог його знає, мабуть, утік.

Я відчула морозець, що пробіг спиною. Михайло так і не сказав гаразд мені, хто ж там жив до нас. Треба це з’ясувати.

— І що ж далі було? — заохотила я старого до продовження.

— А далі стара Пріська по всьому селу бігала з прокльонами у бік того чоловіка, та все напосідала, щоб хтось туди пішов і розвідав, що там сталося і що вони з малим її зробили. І врешті-решт пішли туди троє — Микола Глибченко, оно у тій хаті він живе, а ще покійний Семен Ледар і я. Не хотіли йти, бо Пріська навісна завше щось учудить, а чоловік той, Орестом його звали, нам хорошим здавався, вітався щоразу, а ще завдяки йому до нас газ оно провели, — дід з гордістю вказав на жовту трубу, що пролягла повз паркан. — Не хотіли спочатку газифікувати нас, сучі вилупки, звиняй, доню, бо їм, бач, хутір замалий. Але чоловік той собі замовив, заплатив, як годиться, ну то вони й нас підключили, що робити. Але Пріська тут справжній рейвах здійняла, усе кляла й плювалася, ну то ми й пішли. Тоді ще й злива така напустилася, просто капут.

— Ви щось знайшли там? — запитала я.

— Ні, — похитав головою старий. — Нікого там не було. А жив той Орест не сам, а з сім’єю — жінка в нього була і донька маленька. І нікого з них ми так і не знайшли. Будинок був замкнений, світло не горіло — усе як наче вони поїхали звідти. Я особисто так і думаю, бо до того дня його машини вже днів три не бачив. І ніхто з наших не бачив. Орест увесь час у роз’їздах був, туди-сюди мотався на своїй червоній «ниві» — при грошах чоловік, ясно. Переїхали кудись — і все. Точно кажу, що Пріська усе це напридумувала — бувають у неї заскоки в голові її старій. А малий її просто поліз у ліс і заблукав. Ото і все.

Щось у дідовому викладенні здалося мені притягнутим за вуха, та оскільки він був єдиним джерелом інформації з цього приводу, мені лишалося вдовільнитися цим. Але я вирішила розпитати Михайла, чи відомо йому щось про це. Альберт міг згадувати про колишніх хазяїв...

Моя творча фантазія раптом почала продукувати дуже тривожні підозри, і я зрозуміла, що не заспокоюся, доки вони не підтвердяться, або ж не розсиплються на порох, як бездоказові.

— Ото таке, доцю, — між тим підсумував дідусь. — То ви добре зробили, що купили тут хату. Жаль, коли такий дім порожній стоїть. Усякому дому хазяїна треба.

— Так, — автоматично погодилася я, подумавши, а чи дійсно ми є там господарями?

— Ну, бувай, — здійняв руку у прощанні дід. — Приємно з тобою було побазікати. Мене, до речі, Мироном кличуть. Якщо шо...

— Аліна, — у свою чергу відрекомендувалася я.

— Ну так, ну так... по-городському, ге? — і він побрів геть, явно задоволений змістовною бесідою, а я стояла і дивилася йому вслід, подумки перетравлюючи його історію.

За вечерею я виклала чоловікові усе, що почула й побачила сьогодні: від зіткнення з бабцею до оповіді діда Мирона. Михайло слухав мовчки, продовжуючи жувати, й ані краплини зацікавленості на його лиці так і не з’явилося. Коли я закінчила, він витер губи серветкою і відкинувся на спинку стільця.

— Не розумію, для чого ти переповідаєш мені ці старечі маразми, — мовив нарешті.

— Для того, що я хочу дізнатися, хто жив тут до нас. Ти знаєш про цього Ореста? Альберт хоч щось тобі казав про нього?

— Ні. Вперше чую це ім’я.

— І що, він не згадував, хто тут жив раніше?

— Яка тобі, у дідька, різниця?! — спалахнув раптом Михайло. — Тобі не подобається будинок, чи що? Можу нагадати, чия це була ідея — переїхати сюди.

— До чого тут це? — рознервувалася і я. — Просто хочу довідатися, хто був попереднім хазяїном. Мене тривожить та історія з онуком старої, і...

— Що, та хвора на голову мумія підживила твою фантазію своїми шизофренічними галюцинаціями? Може, ще й книжку напишеш на цю тему?

— Припини так розмовляти зі мною! — скрикнула я й так різко відсунулася від стола, що увесь посуд мелодійно задзеленчав.

— А якої ще реакції на подібну маячню ти від мене очікуєш, люба? Якщо тобі стало сумно, не втягуй мене у свої параноїдальні вигадки. Особисто мене у цьому домі все влаштовує.

— А мене ні! Мене не влаштовує те, у що ти перетворився. Мене не влаштовує те, що тут відбувається. А ще...