Буденщина

Буденщина

Життя, людське, - це буденна річ, а

Кохання - це його свята,

Вельми непогано бути в когорті перших,

Але набагато краще не пасти останніх

(Із спостережень не байдужої людини)

Глава 1

Повернення мерця

Була тепла літня ніч. Час наближався до опівночі.

У психоневрологічному санаторії хворі отримавши на "десерт" до вечері "снодійне" давно вже спали непробудним сном.

Але із малої їдальні для медперсоналу чувся гомін та веселий сміх.

Кому ж не спиться в ніч глуху?!...

А не спалося усій чергуючий зміні: лікарю, двом медсестрам, сестрі - хазяйці та .трьом дебелим санітарам чоловічої статі.

– Як добре сидимо!
– вигукнув черговий лікар, у захваті обвівши поглядом бездоганно сервірований стіл "по-багатому" заставлений всілякими вишуканими наїдками.

І високо підняв правою рукою кришталевий келих з відмінним із іменної серії шампанським, але при цьому ні на мить не припинаючи "сходження" вгору по гладенькій ніжці пишногрудої сусідки по застіллю медсестри Каті. (І це явно був не той випадок, коли одна рука не відала, що творить інша, бо варто лише було лівій руці досягнути "межі снігів". То б то краю білосніжних трусиків (самі розумієте, службове становище зобов'язує: білий капелюшок, білий халат ну і таке інше); як голос Нестора Богдановича ледь здригнувся, келих колихнувся, але ні одна краплина янтарної рідини не окропила білосніжну скатертину. (Чого не скажеш про Катіни трусики.)

– А як раніше усього-то якихось - то десять років тому все було?! ... Та що там десять літ, - ввійшов у раж, вже добре на підпитку, лікар.
– Пам'ятаю шість років тому, тоді ми ще психоневрологічним диспансером були. А я тільки працювати почав і по "підказці" дяді Васі приніс "приписну" . І що ми тоді пили і що ми тоді їли?!

– Пили казенний спирт, як завжди, та їли залишки від вечері "психів", - пробасив санітар дядько Василь, солідний чоловік передпенсійного віку.

А я ще тоді камси купила з півколо.
– пристала до розмови сусідка дяді Васі по застіллю, чопорна матрона медсестра Алевтина Миколаївна.

– Усього десять років! А який здобуток?!! Ми тепер п'ємо 1 їмо суцільний "ексклюзив", - і Нестор Богданович вже спорожнілим келихом ткнув у бік армади, напівпорожніх та і не дуже, пляшок шампанського, кон'яка і горілки на більшості яких майорів "герб" і портрет винуватиці сьогоднішнього торжества. (Яке напевне плавно переллється і в день завтрашній.)

Задоволена сестра - хазяйка Зоя (їй сьогодні "стукнуло" аж двадцять п'ять: якщо дивитися по паспорту то буцімто вік і не великий, а якщо по життю, то стара діва) розквітла як маків цвіт.

– Для цього шампанського для мене сам Тагір Абогрянович виноробчий букет підібрав. І у мене в особистому погрібку з цієї серії ще десь половина зісталася. Ну якщо і не половина, то не менше двох дюжин це вже напевне .. , - але тут Зоєчка замовкла і враз прикусила язик.

Але до неї надто пізно дійшло, з якої такої нагоди її подруга Катя дивиться на неї таким зацікавленим поглядом.

"Ні!! І ще раз ні! Ні за що і ніколи. Хай Катька-Причепа і у думки собі не кладе, що зуміє у мене із цієї іменної сотні хоч би одну пляшку шампанського виканючити", - подумки запевнила Зоя саму себе, але навіть особиста ті свідомість розслаблена зараз

алкоголем і та не повірила цій балаканині.

– Не може бути!!!
– сплеснула руками вся розчервоніла Алевтина Миколаївна. (У звичайному житті чопорна дама суворого норову і "важковизначаємого" віку).

– Певна річ тут ти, Зоєчка, трішки загнула, - скоріше усього із солідарності морально та фізично піддержав свою сусідку дядя Вася. (Розмовляючи він "по-хазяйські" приобняв Алевтину Миколаївну за плечі і при цьому його долоня "ненароком" лягла світській дамі на груди, а великий і середній пальці по звичці стали легенько м'яти враз затвердівший сосок.

– І чого ж це такого не може бути?!
– з викликом запитала задіта недовірою іменинниця.

– Та ти знаєш для яких людей Тагір Абогрянович іменні вина придумує?!
– чиноукріно вигукнула іще більш збуджена Алевтина Миколаївна. ( До чого ж сильний у людях мабуть вже підсвідомий Спомин про дні "совкові" і безтолкові, якщо десять років нормального життя не в змозі усе ж розжижити стару закваску.)

Хоча ні, може і зруйнував новий час старий стереотип мислення, бо Алевтина далі мовила ось що:

– Правда, зараз після того, як начальників змінили управляючи, на чини та звання ніхто вже і уваги не звертає. І Тагір Абогрянович і тобі запросто міг скласти букет для іменного шампанського. Але скільки за таку забаганку тобі б прийшлося грошенят викласти?!

– Так. ти, Аля, права. ("Хлібне" місце сестри - хазяйки дозволяло Зоєчці вести себе з усіма, ну майже з усіма, трішечки фамільярно.) Гроші - усьому голова. Але ж кредитна картка тільки гріє душу, а як же бути з тілом?!
– вульгарно посміхнулась Зоя і недвухзначно окреслила холеним пальчиком на "фасаді" своїм "бермудський" трикутник.

Так як Зоя чи то ж принципово, чи то ж із практичних міркувань ніколи не носила нижньої білизни, дві верхні вершини "трикутника" враз добре висвітилися "на екрані" полупрозорої кофточки (коли Зоїн пальчик на мить наблизив до них тканину) і молоді санітари Борис і Віктор видали схвальний гул.

Більш "розумніший" із них Борис хотів було "ненароком" скинути (такі трюки він вже проробляв неодноразово) на підлогу виделку та поглядіти і на третю "вершину". Але придавлювати ногами живіт після такої багатої трапези було небезпечно: можна і опростоволоситься. І добре вихований хлопчик з жалем відмовився від цієї задумки.

Але бажання було вище моральних сил і він хоч і не прямо, але попросив:

– Зоєчка!!! Ну що мені таке для тебе зробить, щоб ти і зі мною бодай би разок стала милосердніша?!

За столом враз стало тихо.

Діло в тім, що "страшною таємницею" Зої було те, що стоїло якомусь чоловікові її лише трохи притиснути і дівчина вже ні в чому йому не могла відмовити.

Звичайно сестра - хазяйка була не дурепа і про це ні хто, навіть найкраща подруга Катерина, природно, ні чого не знали, але те, що до Зоєчки чоловіки липли, як мухи: до меду, було загальновідомо і "чуйна" дівчина, за очі, отримала прізвисько "милосердна" .