Буремні дев'яності
Шрифт:
«А як би ви, наприклад, просили?» — питає Педді.
«А ось так, — говорить Том, підводячись із стільця. — Зараз я покажу тобі, як би я просив».
Том виходить з кімнати, а Педді сідає на його місце, бере з столу сигару, запалює. Входить Том.
«Доброго ранку, сір, — каже Том, приємно посміхаючись. — Дозвольте спитати, чи не знайдеться у вас якої-небудь робітки?»
«Ні, — відповідає Педді, затягуючись його сигарою. — Ми не приймаємо на роботу таких старих віслюків. Занадто вже ти розжирів, братику. Забирайся геть!»
Ця історія нагадала Жану Робійяру про те, як він одержав свою першу роботу в Хеннані. Жан — тихий, мовчазний хлопець, і всі знають, що він людина пропаща. «Наскрізь пилом пройшов», — говорять про нього товариші; щоранку його так душить кашель, що, здається, він ось-ось задихнеться.
Тут уже нічим не можна зарадити. Сотні людей, які працювали на перших рудниках, платяться тепер життям за те, що не було вентиляції при сухому бурінні. Ось і Тед Моллой теж; він не встає з ліжка вже восьмий місяць і весь час харкає кров’ю, лякаючи місіс Моллой і дітей. Кожний хворий рудокоп знає, що хвороба ця довга і виснажлива. Та Роббі все ще на ногах, не хоче здаватися і навіть підшукує собі яку-небудь легеньку роботу. Ще недавно він працював по ремонту устаткування на Об’єднаному.
— Я прийшов сюди з старого табору, коли справи там ішли досить кепсько, а мені до зарізу потрібна була робота, — Роббі говорить з легким іноземним акцентом, голос його звучить глухо. — Пам’ятаю, Тупе Кайло порадив мені спробувати щастя на Браун-Хіллі.
— Вони всі там, на Браун-Хіллі, були рабами божими, — не втерпівши, встряє Тупе Кайло, який бачить, що Жану важко говорити. — А штейгером тоді був Сальво Джо; він натрапив на багатий поклад — справжнісінький тобі скарб. Але цей хлопець настільки схибнувся на спасінні душі, що тримав у себе на роботі лише тих, хто ходив,на його молитовні сходини.
— Ну от Тупе Кайло і питає мене, — відкашлявшись, продовжував Роббі. — «Чи вмієш ти співати гімни?» — «Ні, гімнів співати я не умію». — «Дарма, — каже він. — Іди на їхні молитовні сходини і весь час повторюй: «Восхвалимо господа бога!» Я ходив на ці сходини разів два чи три і говорив: «Восхвалимо господа бога!» А потім попросив Сальво Джо прийняти мене на роботу, і мене одразу ж прийняли.
Роббі говорив через силу, в грудях у нього свистіло, та, зробивши над собою зусилля, він все ж вів далі:
— Наступного ранку спускаюся я в шахту. Рудник був невеликий, і робітників на ньому небагато. Бачу — сидить почіпки якийсь тип з цапиною бородою, як у корнуельців, і колупає кайлом породу в найбагатшому місці. Я мерщій присів біля нього і теж почав колупати. Тут підходить до нас штейгер.
«Восхвалимо господа бога, брате, як ідуть справи?» — питає Сальво Джо.
«Дуже добре, брате, восхвалимо господа бога», — відповідає дідуган і колупає далі кайлом. І тут я помічаю, що він вряди-годи ховає гарненький шматочок. Дивлюсь, а у нього в торбі з харчами таких «шматочків» — повнісінько.
«А я гадав, що такі святі, як ти, не займаються такими справами», — кажу я йому.
«Якими це справами?» — здивувався дідуган.
«А ось саме це — не цуплять золота», — кажу.
«Коли господь бог клав оце золото в землю, — каже «старатель», — він хотів, щоб із землі його добувало якнайбільше людей. Я маю стільки ж прав на це золото, як і брат Джо».
Всі сміються; задихаючись від кашлю, сміється і Роббі. Потім хто-небудь починає нову історію. Так в дружній розмові минає не один тихий спекотний вечір на веранді у Гаугів.
РОЗДІЛ LXX
На третій рік після смерті Олфа Лора вирішила вийти заміж за Тіма Мак-Суїні.
Вона завітала до Саллі через тиждень по тому, як Тім подарував їй обручку. Мак-Суїні вже оголосив, що він і місіс Брайрлі мають одружитися в кінці місяця.
— Він добрий і дуже любить мене, — казала Лора, наче виправдовуючись. — Я гадаю, це краще, що я можу зробити, Саллі. Далебі, я не з тих жінок, що вміють самі подбати про себе. Занадто багато чоловіків упадають коло мене… А коли починаєш пити вино, одному Всевишньому відомо, чим усе це може скінчитись.
За ці два роки Лора іще поповнішала, її пишний стан облягав тугий корсет; блакитне атласне плаття, оздоблене парчею, вельми пасувало їй. А втім, врода її ставала вже перезрілою. Ніжна шкіра втратила свою свіжість, набрала нездорового відтінку, і тільки в спеку обличчя її розрум’янювалось. Під сіро-блакитними очима, які все ще сумували за Олфом, лягли тіні. Від неї ледь чутно пахло коньяком. Білі руки якось безвільно лежали на колінах; на пальці сяяв діамант, подарований Тімом Мак-Суїні.
Наговорившись досхочу, Лора заплакала.
— Хто б міг подумати, що у нас з Олфом так усе скінчиться! — тужила вона. — А як ми були закохані одне в одного, коли одружилися! Та й потім нічого не змінилась. Мені здавалось, що нас ніщо не може розлучити. Як міг він мене залишити? Як міг він це зробити?
— Та годі вже, годі, — старалася заспокоїти її Саллі. — Адже мало не в усіх нас так: замолоду мріємо про якесь незвичайне щастя, а потім… доводиться вдовольнитися тим, що є. Така наша доля.
— Саме так, — палко погодилася Лора. — Ти ж мене розумієш, Саллі, правда? Я кохаю Олфа. І вічно кохатиму його. Нікого не покохаю, крім нього; але краще вже піти за Мак-Суїні, ніж занапастити себе в трактирному чаду. Боже мій, Саллі, я ніколи і гадки не мала, що можу стати поганою жінкою, нікчемною і розпусною. А так воно й буде, якщо я не вийду за кого-небудь заміж і не візьму себе в руки. Інакше я просто не знаю, що зі мною станеться. А треба ж подумати і про Еме.
— А чому ти обрала Мак-Суїні, а не Фріско, не Ллойда Карсона або ще когось? — запитала Саллі.
Лора гидливо скривилася.
— Фріско ніколи не жениться на мені. Якщо хочеш знати, єдина жінка, яка по-справжньому припала йому до серця, — це ти, Саллі. У нього тільки й розмов, що про тебе. А Ллойд Карсон — старий ханжа і лицемір. Мак-Суїні — найпорядніший і найдобріший з усіх, з ким мені доводилося мати справу після смерті Олфа. І він щиро відданий мені. Я почуваю, що зможу ужитися з ним і здобути нарешті спокій і мир.