Чтение онлайн

– Дезик.

– Кірі-кірі, – згадав я назву котячого шампуню.

– Треба й собі буде купити, – схвально закивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – раптово змінив він тему.

– Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздягайся», чи мені почулось? – з острахом перепитав я. – Я що – голий буду?

– Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризовної підготовки юнаків.

– Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

– Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю виправляється він.

– Але ж ти сказав «роздягайся».

– Справді? – щиро дивується лисий. – Я мав на увазі «перевдягайся»…

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне мене вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть не помітив його. З прочинених дверей мікроавтобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки штукатурки, що вистачило б відреставрувати кілька архітектурних пам’яток.

– Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

– Умгу, – багатозначно киває вона.

– Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх картатих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпаний військовий френч, галіфе й гімнастерку.

– А чоботи? – питає Сєва.

– Чоботов нєту… – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз… тобто пере… вдягайся.

Пере…вдягатися я йду за мікроавтобус, бо робити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпається в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він раптом дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія починає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші… Я б не сказав, що закоханий у бабки, але коли їх бачу, вони мені подобаються, однозначно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, навіть більше за слово «роздягайся». Тому, віддавши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

– Де цей довбаний гуцул? – роздратовано спитав Сєва в одного з них.

– Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

– Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, актор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити батьківщину від уявного ворога… ворога, про якого нічого не відомо навіть директору школи, з’являється розпатлана голова. Видно, що Антін Христофорович намагається вилізти нагору, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб’ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково дивляться один на одного, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на… може, хай там і сидить…» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мов, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим виразом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягують його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого повертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

– Значить, так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»… Нам потрібен ще один актор.

– Антіне Христофоровичу, не потягне бюджет іще одного актора, ніяк не потягне, – почина причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб… Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

– Баз, – відказую я.

– Дуже приємно, Антін Христофорович, галицький режисер, – відрекомендовується розпатланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от…

Тут галицький режисер раптом хапається за кишені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці нема, тому він так само хаотично нишпорить у кишенях джинсів, але там теж нема «того чогось»… Урешті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, висипає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторожено питає він.

Я знизую плечима.

– Це від голови, – продовжує виправдовуватись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

– Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

– Ти ж чув, з Галичини… – так само пошепки відказує Сєва.

– А в них там що – інша кліматична зона? – починаю сумніватись я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання забив ще в першому класі.

– Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

– Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фірма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш…

– Але ж він на колесах.

– Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин…

Судячи з невинного виразу на обличчі, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова…

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креативний кретин помітно пожвавився…

– Я сі то всьо так бачу… – пояснює він, жестикулюючи так активно, що збоку може здатися, немов він хоче злетіти. – Друга світова війна. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.