Чтение онлайн

–  Людино, невже душа твоя оббита звуконепроникною ватою? Невже ця трагічна історія двох закоханих аніскільки не торкнула тебе?

–  Я не сказав цього, не перебільшуй.

–  Скільки на світі емоційно приглухуватих чп й зовсім глухих, і ти, о святе мистецтво, не можепї достукатись в бетонові бункери їхніх душ… Контрапункт! Конфронтація! І це ти будеш редагувати життя, кимось пережите, і моє сприйняття ного?! Справді б утопити тебе в оцих музикальних водах…

–  Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостійливий, досі ие розчарувався у вашому задумі - це на тебе навіть не схоже… Радий буду, якщо добудеш іскру з попелу минувшини.

–  Те, що було, ніколи не стане для мене попелом минувшини. То все чиїсь муки и страждання.

–  Але ж тії дитя іншого часу…

–  Так, я людина, іншого часу, при мені земний житель вперше побачив свою планету з космічного льоту, побачив збоку, майже відчужено, боготворно, у вінку голубого сяйва… Це щось попе, і я вже не можу мислити старими категоріями, вдавати, ніби не сталося змін у моїй психіці. Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся на візерунки її материків і океанів і при цьому відчуваю щось прекрасне до смутку, рідне до щему… і коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було і що буде.

–  За ті трудні думки вам понаднормова оплата?

–  Жарт недоречний. Міщанської дешевизни жарт. Я справді прийшов у кіно для того, щоб мислити, а по тільки щоб покрикувати: “Стоп! Мотор!” Мистецтво - це роздум про людину, роздум насамперед, інакше воно позбавлене глузду.

–  Та не тільки ж це.

–  Звичайно, в цьому лише одна з його якостей, хоча й дуже важлива, може, корінна. Можна глянути ще й під іншим кутом зору. Сьогодні вночі питаю одного теоретика мистецтва: “Як, по-вашому, для чого воно, мистецтво?” - “А для чого дерево цвіте?” - так він мені відповів. По-моєму, геніально!

–  Хто ж цей теоретик?

–  Сторож сільський.

–  Один з отих кінематографічних дідів?

–  “Для чого дерево цвіте”… Здорово. Вхопив саму суть мистецтва… Виквіт життя, цвітіння життя, і роздум під його кроною, і хвала йому - все тут синтезом, і він має знайти належний вияв у фільмі… Так, хотів би й себе висловити в отих полонянках та полонених, в їх незмиренності, в їх солідарності, в самому мотиві кохання, що виквітло навіть перед лицем зла… В усьому цьому хай буде наша полеміка з тим мистецтвом, яке втрачає відчуття кореня й цвіту, втрачає смак до відтворення людини, перестає бути поетом людського…

–  О-о! Тут я згоден, це мені імпонує… Тисігу руку!

–  Це більше стосується Головного. Його думки.

–  І його в цім пункті обіймаю…

–  Фінал фільму я дам крупним планом: взаємні обійми режисера й редактора… Це буде нечуваний “хепі енд”! Ав'тор і редактор цілуються під завісу, доводять до сліз розчулених глядачів.

–  Давай, давай, не заперечую, - засміявся Пищик, зручніше виставивши до сонця своє пузце: дискутуючи, він не втрачав моменту вловити певну дозу вранішніх ультрафіолетів.

Незчувся, як навшпиньках підкралася із-за спини Ярослава, сміючись, вона погладила своєю красивою рукою редакторське відполіроване тім'я:

–  Малюпусінький! О мой, мой! Дози сонця приймаєш?

Пищик розцвів. Це дівча вміє пожартувати приємно. З неприхованим захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усміхнену музу в махровім куценькім халатику. Ранковою свіжістю, веселою доброзичливістю віє, від неї. Сама присутність цього юного, досконалого створіння мовби робить тебе молодшим, відроджує в тобі бажання кому-небудь па світі таки сподобатись хоч трішечки! Це ж просто щастя, що на студії в сузір'ї кіноактрис з'явилась вона, дочка гір, що має не лише зовнішні дані, оці ідеальні пропорції ніг, іалії, шиї, а й душею приваблює теж… Після того, як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю, одну з найяскравіших зірок екрана, деякий час було нібії порожньо в павільйонах студії, і тепер ось землячка її приходить на зміну загиблій подрузі… Редактор з заяснілим обличчям дивився на Ярославу, і погляд його теплішав, мовби зігрітий промінчиками її веселої доброзичливості.

–  Гляди ж не перегрійся, Малюпусінький… Бо й незчусшся, як обгориш, шкура облізе, а в новій… чи будеш ти такий великодушний?

Сергій обірвав цю лірику, хмуркувато звернувшись до Ярослави:

–  Малюпусінький каже, що тебе треба підредагувати.

–  О! В чому саме?-Дівчина грайливо оглянула. себе, струнконогу.

–  Неправдоподібно великі очі. І неправдоподібно блакитні.

–  Дякую за ранковий комплімент. Я так їх рідко чую від тебе, Сергійку.

–  Не комплімент, а лиш робоче уточнення. Помічено неправдоподібність. Відхилення від норми.

–  Не знаєш чому? Спеціально для твоїх крупних планів… Хочеш, після сніданку підем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче поповнення завдяки турботам Ягуара Ягуаровича.

–  Ягуар… Ну й прозвиська ж ти людям вліплюєш, - глянувши на Сергія, зауважив Пищик.
– І дивно, що Ягуар пасі і не ображається.

–  Бо мислитель, - сказав Сергій.
– По-моєму, він замаскований геній. Це ж він недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашої студії: “Круглі колоди носимо, а квадратні качаемо”…

Підійшов до річки ще цілий гурт фільмотворців на чолі з Головним, якому Ягуар Ягуарович саме щось запальне доповідав на ходу, тягнучись через плече аж до вуха. Ярослава не могла стримати усмішки, дивлячись, як виказує темперамент цей милий їхній Ягуар Ягуарович, годувальник і діставальник, людина, для якої не існує в житті неможливого. Він, здається, тільки тим і живе, щоб кинути себе на якесь завдання, щоб роздобути з-під землі, щоб і з свого боку в будь-який спосіб, а теж прислужитися високому мистецтву. Скажіть, що потрібен для фільму слон, - і назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею.

–  Якщо треба, можу домовитись додатково про коней із цирку, - говорив Ягуар Ягуарович до Колосовського.
– Розумні, дресировані, все вміють: лягати, вставати.

–  Мені таких не треба, - відсміювавсь Колосовський.
– Досить оцих, що ви добули: звичайних, працею затяганих шкап.

–  Мав клопоту… Зараз легше дістати гладких, циркових або іподромних, аніж лазаретних… І взагалі коня витискає техніка. А ми допускаємо, що він мовчки, не оцінений сходить зі сцени життя.

–  Маєте рацію, Ягуаре Ягуаровичу!
– гаряче підтримав його Сергій.
– Якого друга втрачає людина! Сама приручила, сама виховала, і тепер… З усіх створінь природи - вірніш, природи й розуму людського - кінь створіння, по-моєму, найкрасивіше. Не кажу вже про роль конячої особи в історії. Чого варті всі ваші тамерлани та наполеони без коня? Він законний співавтор усіх їхніх подвигів, для мене, правда, сумнівних… Кінь був вірним товаришем і козакові в поході, і якому-небудь ідальго іспанському, що під сталевими латами ніс образ своєї прекрасної дами серця!… Анаша червона кіннота! Оті тупоти в степах! Я певен, що кінь знає'хвилини натхнення. Скільки в ньому пластики, артистизму! Скільки дужої грації, коли повітря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають…