Диваки
Шрифт:
Сашко ще вагався, чухав потилицю, хмурився, бубонів:
— Хтозна… хтозна…
— Ну, чого? Заради тебе ж стараюся. Півночі не спав, вигадував.
— Якщо розібратися, то вона мовби й не винувата. Звідки їй знати, що мама з нами не живе, вона ж новенька…
Але Микола не з тих, які відступаються, не довівши своєї справи до кінця. Коли він уже в чомусь переконаний, то переконає й іншого.
— Сашко, невже ти не розумієш, як необхідно? Саме зараз необхідно!
— Бачиш, розуміть то я розумію…
— Чого ж тоді?
— Уже казав тобі — треба ще трохи підождати.
— Ну й чудний ти! Навіщо ждати? Хіба так не ясно? Боїшся, от і все.
— Я боюсь? — образився Сашко. І таки здавсь (Микола знав, чим його дійняти, — найбільше не любив Сашко боягузів). — Добре, нехай уже буде, як ти хочеш… Нехай…
На півдорозі їх наздогнав Шморгун Олег. Микола і того став підмовляти. Та Олега довелося ще довше вламувати.
— Вигадав ти здорово! — похвалив Олег ще й язиком прицмокнув, ніби покуштував чогось смачного, коли Микола розповів йому про свою затію. — Тільки навіщо воно мені здалося? Мені вона нічого поганого не зробила!
— Ой Олег, Олег! — похитав головою Микола. — Ніколи не думав, що ти тільки про себе дбаєш. І мені вона нічого поганого не зробила. Але за товариша треба ж заступитися! Он учора мало до сліз не довела Сашка… Побачиш — колись і тобі від неї перепаде!
— У нас, у трьох, все одно не вийде, — скривився Олег. — Аби хоч половину класу підмовити.
— Підмовимо, — впевнено сказав Микола. — Усі на неї обурені за Сашка.
— Знаєш що? Ти пообіцяй хлопцям розказати про свій рибальський секрет, тоді вони точно згодяться, — порадив Олег. — Ну, а без дівчат, якщо й не захочуть, можна обійтися.
Микола залетів у клас, шпурнув на парту сумку, скликав хлопців.
Шинкаренко Оля підкралася близенько до їхнього гурту, хотіла підслухати, про що це там говорить Микола. Ач як розпалився, аж руками розмахує! Та Олег помітив дівчину, нагримав на неї:
— Не сунь свого носа в чуже просо!
Оля показала йому язика і відійшла, так нічого й не довідавшись.
Спочатку хлопці відмовлялися підтримати Миколу, хоч він дуже просив, переконував їх. Але потім, коли пообіцяв, як і радив Олег, відкрити свій секрет, більшість погодилася.
Ще б не погодитись! Відколи вже домагаються того, і ось, врешті, за таку дрібну, можна сказати, нікчемну послугу він усе розповість.
У Миколи навіть підозра виникла: чи не встиг їм шепнути щось Олег? Мабуть, шепнув, бо коли ото й радив йому, так явно ж хитрував, хотів мати найперше для себе вигоду.
Дарма, нехай хитрує, ще невідомо, хто кого обдурить…
Правда, знайшлися такі, що й після цього вагалися. Та велике діло — колектив. Узялися за них хлопці одностайно, дружно, поволі-поволі й схилили на свій бік.
— Значить, домовились, Миколо: в середу після уроків ідемо до річки і ти нам розкажеш? — ще раз перепитав для певності Олег.
— Домовились. Розкажу і покажу, — підтвердив Микола.
Тоді він зібрав дівчат, почав і їм те саме казати. Тільки тепер йому дістався ще міцніший горі-шок. Дівчата, як відомо, все роблять наперекір, ти їм своє, а вони тобі своє.
— Не хочемо і годі.
Найбільше опиналися Шинкаренко Оля і Коломієць Світлана. Оля образилася, що її прогнали від хлоп’ячого гурту, а Світлана, як завжди, хоче бути чесною і дисциплінованою. Торочать одне й теж:
— Це негарно… це негарно…
Тоді Микола змінив тактику, став умовляти кожну дівчину окремо. Кого треба було переконувати — переконував, кого просити — просив. Довелося навіть вдатися до найостаннішого способу — улещування. І це допомогло. Під кінець великої перерви кілька дівчат теж згодились підтримати Миколу.
Дзвінок сповістив про початок наступного уроку — ботаніки.
Шестикласники посідали на свої місця, тільки Шинкаренко Оля, як завжди, чатує біля дверей.
У коридорі залунали знайомі кроки. Микола повернувся до Олега Шморгуна.
— Ти ж, дивись, не підведи! Перший починай.
— Та у мене вже й зараз у горлі ніби кішки лапами дряпають, — сказав Олег.
Сьогодні учні вітаються з учителькою стриманіше, ніж завжди.
Усі сідають тихо, не шурхотять книжками, не грюкають партами.
Вона також сідає за стіл, розгортає класний журнал.
Чути, як під вікнами шелестить ще зеленим листям ясен, на бригадному дворі пахкає двигун.
"І все-таки Антонюк молодець, — думає вчителька. — Хоч і в старенькому, зате чистому прийшов. Цікаво, хто йому виправ одяг — батько чи сам?.."
— Перевіримо домашнє завдання, — звертається до учнів. — Хто мені скаже…
— Кахи-кахи-кахи!.. — раптом перебиває її Шморгун Олег.
Почекала, доки одкашлявся. Знову почала:
— Хто мені…
А в другому ряду на задній парті знову:
— Кахи-кахи-кахи!..
Валентина Михайлівна переждала й цього кахикала. Набрала в легені повітря, ще раз хотіла повторити своє запитання. Та не встигла навіть рота розкрити, як зайшлися кашлем одразу двоє хлопців.
"Чого це вони? — здивувалася. — Невже попростуджувались…"
Підняла руку, вимагаючи тиші. Куди там! Тепер уже кашляла третина класу.
"Змова… — зрозуміла вчителька — Хто ж це її організував? Невже він?" — поглянула на Петренка Миколу.