Чтение онлайн

–  Вам?

–  Щоб зберегти думки професора Паливоди.

–  Але ж то не ваші думки, а професора Паливоди!

–  Ім'я нічого не важить. Для людства головне - цінність. Авторством ніхто ніколи не цікавиться. Хіба не однаково, хто винайшов колесо.

–  Гаразд. Уявімо, що я пристав до вашого цинізму. Але ж професор Паливода - ворог народу!

–  Так.

–  А раз він ворог, то й усі його думки - ворожі! Нащо ж їх зберігати? Тоді напишіть самі передмову й коментарі!
– Отава відверто знущався з Бузини. Та не на такого напав.

–  Думки можуть мати об'єктивну цінність, навіть якщо вони належать ворогові.
– Видно було, що Бузина добре підготувався до розмови з професором.

–  Тоді я не розумію, чому ви до мене прийшли.

–  Щоб спитати вашої поради.

–  Але ж ви згодилися поставити своє прізвище замість прізвища професора Паливоди?

–  Я маю дати відповідь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого товариша, щоб порадитись.

–  Я вам не раджу.

–  Не можу з вами згодитись, товаришу професор, - тепер підвівся вже й Бузина, - ви ж самі тільки-но… Ваші ікони… Хіба це не свідчення?… Може, моє ім'я теж як ота оліфа на іконі одинадцятого століття… Воно захистить велику вартісність.

–  Ви гадаєте, що його колись зішкребуть і виявлять під ним ім'я професора Паливоди?

–  Йдеться про саму суть справи, а не про імена. Треба зберегти те, що є. По-державному дивитися на справи. Є думки, вони не повинні пропасти. От і все.

–  Отже, ви хочете поставити своє ім'я під чужим?

–  Ви мене переконали в доцільності.

–  Але ж… - Отаві забракло слів на таке нечуване зухвальство, не знав, чи варто далі сперечатися з цим дивно цинічним чоловіком, показав Бузині на двері: - Прошу вас. Нам більше ні про що говорити!

Бузина поставив своє прізвище, альбом вийшов у світ, його хвалили, хвалили й Бузину, і він, здається, навіть продемонстрував якусь там скромність, бо не вискакував ні в кандидати, ні в доктори наук, так і лишився молодшим науковим працівником, єдине, чого запрагнув, - це перейти у відділ професора Отави, що для нього і було зроблено, не питаючи думки керівника відділу.

Та Бузина й не докучав своєму керівникові. Науку полишив цілковито, бо й перед тим дуже мало мав з нею спільного, зате весь свій запал спрямував на організаторство. Десь бігав, когось умовляв, згуртовував, змобілізовував, засідав, і ось коли впало таке велике нещастя, як війна, коли одні.пішли відразу на фронт, другі злякалися, треті розгубилися, Бузина, який нарівні з професорами звідкись добув для себе «бронь», виявився найпоміркованішим, зберіг найбільший спокій і враз став називатися в інституті незвичним і не зовсім зрозумілим словом «евакуатор».

Але, мабуть, професор Отава був не зовсім справедливий у своїх думках про Бузину. Просто заздрив, що той все-таки зміг виїхати з Києва, а от він носився з своїми іконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистів. Справді, кому потрібні якісь ікони, коли гинуть цілі держави? Пізно розумієш, надто пізно. Тільки по тому, як сам кинув ікони, бібліотеку, все, все, навіть про собори забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса, з такими самими, як і він, намагався втекти з оточеного Києва. Через Дніпро пробратися не міг, тому кинувся по давній дорозі на Васильків, де в селі жила старша сестра його колишньої дружини. Хотів сховати Бориса. Пізно схаменувся, надто пізно!

Мотоциклісти в довгих негнучких плащах обскочили їх з двох боків, погнали від дороги врозтіч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущів, гукнувши йому: «Пробирайся до тітки!», а сам, щоб відвернути ворогів од сина, підняв руки і, спотикаючись, пішов назустріч мотоциклістам.

Його погнали назад до Києва по тій самій дорозі, по якій колись князі вирушали на печенігів і половців і по якій, бувало, втікали до свого великого золотого города.

Він нікуди не втік. Опинився в таборі, місяць слухав жахливу музику розстрілів у київських ярах, а тепер отримав собі в нагороду свого наукового колегу.

Отава вдягнувся в чисте, щось з'їв, навіть не розібравши гаразд, чим його нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стіни, обвішані іконами (справді, з помешкання нічого не зникло), став у кабінеті коло вікна, розгублено потер щоку. Що далі? Що?

По вулиці проїздили німецькі машини, легкові й вантажні, тягнулися кінні запряги (криті міцні фургони, вгодовані бельгійські важковози, мордаті візники в негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж ішли німці, солдати, рідше офіцери, а киян майже й не видко було, а -коли й проходила якась жінка чи пробігала дитина або накульгував старий, то чомусь усі вони трималися не тротуарів, як то вже завжди велося, а бруківки. Їм вільно було йти лише по бруківці, мов коням, і вони, боязко озираючись, лякаючись машин, коней і людей, що мали зброю, намагалися якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, аони радо б провалилися крізь землю, якби могли, але земля тримала їх, міцно тримала, і вони повинні були зносити наругу, їм судилося випити гірку чашу приниження й упослідження, і добре, якщо хтось пив її з власної вини, як от він, Гордій Отава. А коли не з власної?

І тут, серед поодиноких, зіпхнутих, загнаних на бруківку, він побачив свого сина Бориса. Спершу навіть не впізнав його, така зламаність і зіщуленість була в синовій постаті. Хлопець пере-стрибом, косуючи через плече на вікно батьківського помешкання, пробіг униз по вулиці, пробіг так швидко, що Гордій Отава, вже впізнавши Бориса, не встиг навіть подати йому якийсь знак, тільки подивувався дивній хлопцевій поведінці. Біжить мимо дому, нічого не бачить. Куди, навіщо? А Борис, десь завернувши, вже біг назад, але тепер йому доводилося бігти вгору, тому він наближався повільніше і якось ніби довше зупиняв погляд на вікнах, за одним з яких закляк його батько, і вже тепер Гордій Отава вирішив будь-що скористатися з нагоди, він чимдуж замахав обома руками, він навіть підстрибнув кілька разів і навіть німо закричав Борисові: «Не бійся! Додому!» І хлопець побачив батькові знаки, і, видно, повірив, що небезпеки немає, бо й кому б мав вірити, як не батькові. Так само недбалим перестрибом він завернув до будинку і за кілька хвилин мав стати перед вхідними дверима помешкання. Професор Отава навшпиньки прокрався коридором, нечутно зняв ланцюжок (бачила б баба Галя), крутнув ключ у замкові, притулив вухо до дверей, ждав Борисових кроків на сходах.

Але ждав марно. В будинку стояла тиша, як у велетенському мертвому вусі. Отава переступив з ноги на ногу. Серце йому билося гучніше -й гучніше. Мовби хотіло виповнити своїм стукотом причаєну німотняву кам'яних сходів.

І враз усе довкола здригнулося, зойкнуло, зболено струснулися сходи, підлога під ногами, стіни. Знизу, з самого дна химерного вестибюля, вдарилося об камінь одне-єдине слово «батьку!», слово-розпач, слово-волання, слово-осуд. Батьку, батьку, як же це? Чому? Як ти міг?

Отава штовхнув усім тілом двері й полетів униз по сходах. Ще не добігаючи, побачив, як двоє есесівців крутять руки Борисові, тягнуть його до виходу. Помінялися ролями. Тоді він пішов до мотоциклістів, щоб порятувати сина, тепер сам урятувався ціною синової неволі. Засліпленість, яка найшла на нього при тому страшнюму крикові «батьку!», вмить зникла, він знав, що нічим не зарадить Борисові, якщо отак зараз кинеться на солдатів, якщо навіть задушить або перегризе горло одному s них, але й віддати сина без боротьби теж не міг, повинен був рятувати його і то рятувати будь-якою ціною. Тому круто повернувся і, в кілька скоків подолавши марш до другого поверху, застукотів кулаками й ногами в двері академіка Писаренка, в тяжкі дубові двері, прикрашені так само безглуздим і нездарним різьбленням, як і двері його помешкання.