ДО ЕР. Вибране, Кіяновська Маріанна

ДО ЕР. Вибране

на обложку

Кіяновська Маріанна

Шрифт:

«Сирени плачуть, стогне Одіссей…»

Сирени плачуть, стогне Одіссей, Бо вже йому не вільно бути паном. І стугонить натуга, ніби рана: Єдиний раз послухати — і все… Єдиний раз умерти — і навік: Зламати простір, заблукати в ньому. Змандрований і дивний чоловік, Що двадцять літ вертається додому… Є тільки щось, не назване йому, Як сокровенні для дитини речі. Сирени… Морок моря… То кому Накине Пенелопа плащ на плечі?

«Шлях мій до тебе є довшим, ніж…»

Шлях мій до тебе є довшим, ніж шлях птаха над Колізеєм, Де мармур ховає магму в горішані ядра статуй. Читай мої губи, як книгу, і засинай із нею. Ми тільки химерні люди. Я мрію тебе кохати. Стояли разом два дерева — прощались, сиділи, мчали… Побілені до Великодня, тремтіли у них коліна. Усе, що мені належало, глибока моя печале, — То шляху мого гіпербола, статуї волосина.

«Видовищ! Крові!..»

Видовищ! Крові! — (крик, звитяга, смерть) — Йде гладіатор істину питати. Рівняє тирсу вишколений смерд, Щоб легше умиралось умирати. Примерзлий до руки короткий меч. Ревіння м'язів чисте і стодзвонне. І вилітає звір, як дикий смерч, І прикипа патрицій до колони… Це гра в кінець. В останній із кінців. Це вже не втома — навіть світ не встоїть… Тримає жінка квітку у руці, Мов краплю крові — знічено-густої.

«Ахіллес — ім'я як вирок…»

Ахіллес — ім'я як вирок. Спір — Міф супроти пам'яті — найтяжчий. Ще живий, та вже священний звір — Навіть не впольований — пропащий. Гори аж кишать від слів і змій. Отруївшись, не здобудеш Трою. Брате мій, якщо вбиваєш, вмій Бути, убиваючи, собою.

«Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?..»

Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври? То вітають мене, наче справді мене, наче справді… І патриції, й люд, й навздогін приготовані лаври, І колони, і коні — по битві, по втомі, по зраді. Я обсмоктую голос — не мій, надто змінений болем, Але ж хто коли чув, як на волі співають кентаври? Я кентавр у полоні. З тавром… О неволе, неволе! Чи дозволиш умерти, коли відголосять литаври?

«Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми…»

Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми — Раби богів — а чи боги рабів? Овідій повертається у Томи, Затамувавши втому у собі. У небі — день. Гуляє хитавиця. Є розкіш ран, які лікує час. Намарний Риме, де ж то та столиця, Яка колись обійдеться без нас?

«Нетривкість знань, подібності химер…»

Нетривкість знань, подібності химер, Личини ґрунту з паростю сухою… Співаю світу епос, як Гомер, Який побачив у падінні Трою. Апокаліпсис міста. Хто ж сліпці? Із надр росте каміння, гинуть коні. І всі слова затиснуті в руці, Немов меча руків'я у долоні… Блукальці манівцями, навмання — Усі подібні, ґречні, працьовиті… Чорніє низько скошена стерня — І в цьому літі, і на тому світі… Що тінь — то риска. Вечір — як проклін. Чоловікам волосся загусає. Спить Одіссей, і вкотре бачить він, Що в цьому світі істини немає.

«Оселі — як зерна посіяних вітром трав…»

Оселі — як зерна посіяних вітром трав, Що кличуть тебе прорости, забуяти, доспіти, Щоб хтось перехожий твій плід терпкуватий зірвав, Во ім'я всеблагості простору міста і літа. Хтось цілком суєтний, можливо, якийсь відчайдух, Якому далекий твій досвід всередині міту, — Та й він, вже не вільний від тебе, напружує слух, Хапаючи згустки відлуння в околицях світу.

«Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим…»

Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим, І сонце — покрите емаллю, гладеньке і чорне. Затемнення. Глум пережитостей. Звуки валторни — І жінка, в яку нетерпляче закоханий мім, Як підліток-принц в шатах кольору ранку вповні. Любов-коломбіна вдивляється в липи, як в лиця. Завихрення квітів. Затемнення сонця. Лисиця Печаль куртуазну вишіптує стиха мені. І похапцем хтось розгортає шапіто старе, В'язке, мов в'язниця, — й, оговтавшись, лисів полює. Я тричі по три намалюю тебе, намалюю, Як зморшку при оці, яка — непомічена — вмре.

«Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою…»

Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою, Ми охриплі до болю у грудях, бо ми міражі. Я належу тобі не любов'ю, а вірою злою, Що вмиратимем разом, у мові здійсненні й чужі. Або краще не так. Сотворивши в собі сотвориме, Ми пірнаємо в трави, стережені нашим теплом. І відлунюють кинуті пращами пращурів рими, Що поєднують кров із любов'ю, і тіло — із тлом.

«Ти мій дощ, ти коханець рослин…»

Ти мій дощ, ти коханець рослин, ти суворий хлопчак. У сувоях сезонів — пилюка, що пахне жінками. Ти стікаєш по тілу — отак, наче вперше, отак, Як полюють на ловах — де зброя, і кров, і рани. Сокровенне моє, епілепсія вітру між крон, Ти мій князь, ти мій лев, що в агонії знищує цноту, Вавилонська блудниця, що будує новий Вавилон, Я стаю тобі сарна, ти на мене полюєш достоту, Як полюють птахів, зауваживши колір очей, Я кохаю тебе, як лиш жертва уміє кохати. Я всотала тебе з поцілунком, ти мій апогей. Я лежу і стікаю душею на літепло м'яти.