Чтение онлайн

Яковенко сидів, заплющивши очі, вслухався в щось своє. Яке там «ра-аз»! Він і так повизбирував усе, що тільки міг, з рештків своїх сил. Утриматися, головне — утриматись. Але встати?

— Ну, над чим ви задумалися? Ра-аз!

І сталося чудо, в якому не брали участі ні Яковенкова воля, пі Яковенкова сила. Він почав зводитися, випростовувати ногу, м'язи його правого стегна тріщали — ось-ось вони розірвуться, вони жили тільки за рахунок енергії, що її закумулювали з Вікторового наказу, з його покрику. Ра-аз!.. Яковенко розплющив очі. Гаряча червона хвиля залила все його тіло, хвиля повернення до життя, хвиля сили і буйноти. А перед очима вигравало синє море з білими баранцями на вершках бурунів, безмежно синє, а не сіре, як перед тим, прекрасно синє.

— Може, ще раз? — дивуючись зміні, яка настала в його тілі, повернувся Яковенко до Віктора.— На лівій?

— Розпрягайте, хлопці, коней,— заспівав той.— Не тратьте, куме, сили. Тепер я вірю, ти справжній мужчина, чого тобі ще треба? Як там — пливемо?

— Пливемо, та не дуже.

— А що, не допливемо?

— Та ні, треба допливти.

— Зробимо! — Віктор випнув груди, став зводити за спиною лікті. Гімнастерка так і тріщала на ньому.

— Ти тут дивись. Якщо станеться щось... Якась велика небезпека... Тоді збираємося всі коло капітанського містка. Зрозумів?

— Не дуже.

— Ну, може бути всього. Команда тут якась дивна... Капітан скаржився лоцманові, що йому підсадили якихось типів замість команди... Щось у такому дусі... На березі вони вели себе не дуже. Ти знаєш! Добре, якщо тільки й того... Бо то все дурниці. Розрахунок на простачків... А може, в них ще якісь наміри.

— То хай там лоцман і стежить, щоб не заблукали в заборонені води... А наше діло — нічого не виловити з моря і нічого туди не вкинути... Так я розумію?

— Одним словом, ти дивись тут.

— Та я дивлюсь.

Яковенко пішов од Віктора, переконаний, що з слабістю покінчено назавжди. Коли знову війнуло жаротою від цокотливих скрутнів дроту, озирнувся на свого товариша. Той тепер витискувався на руках. Знов запрягайте, хлопці, коней? Та він, здається, й не розпрягає ніколи. Тільки й знає, що свої м'язи та бакенбарди.

«Я перевірив пости. Соромно признатись, але морська хвороба напала лише на мене. Мої товариші почували себе прекрасно. Вели спостереження. Досі нічого підозрілого не помітили. Їхнє добре самопочуття передалося й мені. Я попередив їх про можливу небезпеку. Знов повернувся на капітанський місток.

І тоді несподівано на морі залягла тиша. Вщух вітер. Зникли кудись хвилі. Просто неймовірно! «Омірос» знов плив по воді, непорушній і густій, як машинне масло. Я спитав лоцмана, що це означає. «Зараз побачиш»,— сказав він, ухилившись від пояснення. А тиша лежала така, що стискалося серце».

Лясков писав листи всім дівчатам, знімки яких подибував у журналах чи газетах. Так і писав: «Дорога Тетяно Ізосимова! Сьогодні мені випала велика радість побачити в газеті вашу фотографію, з якої я довідався, що ви успішно проходите практику на фабриці і незабаром станете повноправним членом колективу, де працюють майстри своєї справи, люди доброго серця й щедрої душі. Дозвольте передати вам свій щирий прикордонницький привіт з далеких рубежів...»

Не діставав жодної відповіді на свої газетно-журнальні залицяння. Скаржився Яковенкові:

«Не пишуть, хоч ти вбийся! А ти щодня по десять листів одержуєш. Як Юрчик посилки».

«Ти любиш посилати листи, а я люблю одержувати,— віджартовувався Яковенко.— Зате писати для мене — ніж у серце».

Одержав він листа і від молодшого сержанта Бенька. То було мовби продовження їхньої київської розмови.

«Дорогий друже Яковенко! Передаю тобі свій прикордонницький привіт і бажаю нових успіхів у службі й у особистому житті.

В моєму житті особливих змін не відбулося, служу на старому місці, на кордоні спокійно, новин немає.

Але... пам'ятаєш, як ми з тобою шукали в Києві той сквер. А я шукав дівчину Ліну, яка обіцяла ждати, але...

Так-от, у нас тут розкрилась одна історія така, що куди твоє діло, писати про неї я й не зумію як слід.

Але...

Ти мені так сподобався, що як розкрилася ця історія, то я зразу згадав тебе і вирішив написати тобі, бо такої історії ти ніколи не чув і не почуєш ніде й ні від кого.

Але...

Не знаю, як скласти тут слова докупи, щоб воно вийшло штудерно, бо діло, знаєш, розкрилося таке, що й в операх не проспіваєш. Та воно співати й легко — роззявив рота і виводь собі на здоров'я. А от спробуй мовчки все це! І щоб до серця дійшло, га! Це я тобі скажу!

Але...

Я й забув, що ти ж іще нічого не знаєш, а я вже забалакався та й забув, бо треба ж тобі розказати, як воно тут розкрилося, що й до чого. Тут би треба тобі зразу й викласти, щоб ти повірив, як ми тут пережили.

Але...

Знаєш, застава наша в селі, коло річки. Через неї — неширокий міст. Такий самий, як і в сорок першому році був. А тоді був такий, як тепер, розумієш? І от коли почалася війна, то по тому мосту хотіли пройти фашисти... Але...

Вони, знаєш, не дурні, так відразу не посунули на міст, а спершу обстріляли з артилерії село, розбили вщент будинок застави, запалили й розвалили десятків з кілька хат, фільварок панський був у селі, там клуб зробили,— так з того фільварку тільки цегляна стіна лишилася. Все розгромили, а тоді й поперли на міст.

Але...

Наші прикордонники залягли з цього боку — і з кулемета! Бій був до самого вечора. Прикордонників мало, у них тільки один кулемет та гвинтівки. Пішли в хід і гранати. Фашистів навалили на містку цілу гору. А вони однаково, як сарана. Знаєш? Ти її пали, відганяй, чавуч, а воно лізе, а воно лізе! Один лишився прикордонник. Якийсь російський хлопець. Прізвище Планкін. Різав тих з кулемета, різав.

Але...

Оточили вони його надвечір, підірвався він гранатою — отак. 1 лежали всі наші мертві, нікому до них ніякого діла.