Чтение онлайн

— Доброго дня, пане Палій, — тихо мовив незнайомець. — Це зі мною ви говорили по телефону…

— Я здогадався, — кивнув Влад у відповідь.

І надпив із чашки.

— Мене звуть Захар Богорад, — вагомо сказав чоловік навпроти. — Ось моє посвідчення.

І він тицьнув Владові під ніс розгорнуту «ксиву». Влад пошкодував, що не носить окулярів: зараз зависла б природна пауза — він довго виймав би окуляри з кишені, одягав на носа, розглядав фотографію свого співрозмовника — а за цей час долав би внутрішню зніяковілість.

Решки внутрішньої зніяковілості. Бо основну її частину він уже давно переборов, обдзвонивши по телефону кілька приватних детективних агентств і за якимсь натхненням вибравши серед них те саме, котре представляв його нинішній співрозмовник — агентство «Фенікс».

Незнайомець знову піймав його погляд. Піймав і притримав, начебто пазуристою лапою:

— Отже, яку саме допомогу ви хотіли б отримати?

— Мені потрібні якомога докладніші дані про одну людину, — пояснив Влад. — І певні дані, відомі мені, потребують перевірки.

— Чоловік? Жінка?

— Жінка.

— Ймовірна зрада? Небажані зв’язки?

— Біографія, — сказав Влад. — Історія життя за останні десять-п’ятнадцять років.

— Це дорого вам обійдеться, — незворушно повідомив детектив.

— Але таке можливо?

— Звісна річ.

— Тоді я заплачу, — Влад дозволив собі злегка посміхнутися. — Зараз я маю кошти… До того ж дані, що їх я волів би отримати, мають для мене життєво важливу цінність.

Їхня реакція на пережите відрізнялася кардинально. Влад одразу після пригоди з самоскидом наче закам’янів і розмову в дорожній інспекції пригадував дуже туманно. Анжела, навпаки, одразу після аварії була доволі балакучою і навіть веселою, зате через кілька днів, коли до неї дійшло нарешті, наскільки близько була смерть, — запанікувала і мало не щоночі прокидалася від кошмару (Влад на той час отямився і розглядав аварію, якщо не з іронією, то принаймні спокійно і тверезо).

Вони спали на різних ліжках. Анжела зробила кілька спроб втішитися у Владових обіймах, однак він недвозначно пояснив їй, що цього робити не слід. Після остаточної його відмови Анжелина істерика покотилася, як по рейках, і кінець-кінцем Владова супутниця цілком втратила апетит і сон.

Перші кілька днів вони прожили в злиденному готелі біля кільцевої дороги, в одному великому, але на диво незатишному номері. Анжела взяла за моду підпирати двері кріслами, столом, ліжком, лякала прибиральниць різким криком «Хто тут?», спала при світлі й робила все можливе, щоб остаточно розхитати нерви собі та Владу. Після звістки про знайдений у лісі самоскид вони переїхали ближче до центру — в дуже великий, дуже сучасний, наче автоматизований мурашник, готель.

— Тут нас ніхто не знайде, — запевняв Влад.

Анжела гмикала. Для того, хто може вистежити маленьку машину, для того, хто може вчасно викрасти велику вантажівку, для того, хто може наздогнати маленьку машину на великій вантажівці на найбільш підходящій для замаху ділянці шляху, — для того не стане за клопіт знайти не тільки голку в скирті сіна, але й пожильців у великому і сучасному готелі, особливо якщо вони зареєструвалися за справжніми паспортами, під власними іменами, особливо якщо пожильці безтурботні й упевнені, що «тут нас ніхто не знайде»…

Такі — або приблизно такі — висновки стояли за коротким Анжелиним гмиканням.

— Ти ж не хочеш, щоб ми підробляли паспорти? — дивувався Влад. — Купували фальшиві документи?

Анжела знову гмикала, але цього разу Влад не міг — чи не бажав — зрозуміти, які такі роздуми ховаються за цим, ніби позбавленим інформації, звуком.

— Ти пам’ятаєш історію з неуважним стариганем, котрий вдерся до чужого номеру? Особисто мені й дотепер соромно згадувати… Що, коли за кермом цього дурного самоскида був якийсь місцевий пацан, котрому забаглося подвигів? Що, коли він не впорався з керуванням, або був п’яний, або його повело на мокрій дорозі? Що, коли він забився зараз у якусь нору, тремтить і боїться висунутися?

Анжела презирливо відверталася, і Влад замовкав.

Йому чомусь майже зовсім не шкода було авто. Можна сказати, що він узагалі про нього не шкодував. Ну, розбилося — і дідько з ним. Це було особливо дивно з огляду на ніжні почуття Влада до всіх звичних речей. Йому складно було старий светр викинути — а тут ціла машина! А Влад думав про неї відсторонено, наче про банку з-під кетчупа, красиву ребристу банку, яку без жалю кидаєш у найближчий сміттєвий бак.

Так, машина сконала. Либонь, найближчим часом можна буде купити нову — повертатися додому без авто нема рації, а гроші, слава Богу, надходили на рахунок справно. Інша річ, наскільки незручно буде Владу за новим кермом, у новому кріслі, впиратися ногами в незвично тугі педалі…

Іноді він думав про нову машину спокійно, а часом його раптом аж у піт кидало. Тоді здавалося, що він ніколи більше не сяде за кермо — не зможе подолати страху. На дорозі все міняється щосекунди, все рухається і несе в собі загрозу. Залізо, камінь, вогонь. Удар, скрегіт, біль, смерть…

Ночами йому снився брудно-помаранчевий самоскид. Влад лютився на себе, але нічого не міг вдіяти. На щастя, такі ночі траплялися не часто — Влад про себе називав їх «острівцями психозу» і дуже боявся, що про цю його слабкість довідається Анжела.

Тим часом остаточно й уповні настала весна. Зацвіли абрикоси, зникли геть із міста важкі чорні ворони, і незліченні білі голуби, яким, за рішенням міської ради, безкоштовно видавали протизаплідний засіб, почувалися привільно.

— Адже ти не хочеш безсмертя, Владе? Уяви: став би класиком, світового рівня письменником, а це означає — сторіччя і сторіччя поспіль терпіти мерзенних птахів, які гидять і гидять тобі на маківку…

Анжела стояла біля вікна, спрямованого на неширокий бульвар. Посеред бульвару, саме напроти готелю, стояв бронзовий поет на постаменті. На поетовій голові сидів голуб.

— Тим, хто пише про тролів, пам’ятники не ставлять, — заперечив Влад.

Анжела загадково посміхнулася, хотіла відчинити вікно — але останньої миті передумала. Навпаки — відсахнулася подалі вглиб кімнати:

— Знаєш що… Запни-но штори.

— З якого дива? — поцікавився Влад.

Анжела не відповіла.

— Ти що ж, боїшся снайперів? — з усмішечкою випитував Влад.

Анжела зустрілася з ним очима. Повільно відвернулася до вікна, стала посередині прорізу, розвівши руки в боки, і вчепилась у фіранку: