Долина совісті
Шрифт:
— Ви справді разом вступали? До театрального? Ти хотів бути артистом? Ти?
Влад посміхнувся:
— Не варто про це говорити.
— Вона була твоїм першим коханням?
— Ми майже не були знайомі. Бачиш, я навіть не впізнав її…
Обоє замовкли.
Цяпотів дощ. Краплі, зметені «двірниками», скочувалися з вітрового скла.
— Ти забув її…. Усі ми схожі на медуз, що повзуть по склу, — сказала Анжела. — Рівномірна драглиста маса. Медузі нелегко залишити по собі чіткий слід, особливо на склі. Нас немає. Але кожному хочеться бути. Тому люди психують, тицяються туди-сюди, божеволіють… Убивають.
— На мою думку, ти добряче перебільшуєш, — констатував Влад.
— Ти не знав Соника, — сумно заперечила Анжела. — Його немає. І вже не буде. Бідний Соник.
— Художники і поети — особливий народ, — сказав Влад.
— Як і дитячі письменники, — парирувала Анжела. — Ні, серйозно, мені сподобався цей фільм… Ти вже майже є, Владе. Уже майже є. А мене… Мене — немає.
— Але ж я бачу тебе, — мовив Влад. — Ти мені цікава…
Анжела зітхнула:
— Напевно, мені доведеться цим задовольнитися.
— Ти мене ображаєш, — сказав Влад.
— Пробач, — Анжела протерла запітніле скло. — Щось у мене настрій сьогодні… дивний. Певно, через увесь оцей шум. Шум, тріщання, ля-ля-ля… Ця твоя приятелька… Їх немає. Нікого. Ти — майже є.
— А ти хотіла бути володаркою світу? — запитав Влад, розглядаючи її профіль на тлі мокрого скла, що дрібно дробило нічне світло.
Анжела скоса глипнула на нього:
— А тобі не спадало на думку, що всі, хто є, кого пам’ятає половина нині живих людей… Або навіть усі… Що це були… такі, як ми? Що вони могли… вміли… розумієш?
— Ні, — впевнено кинув Влад, подумавши. — Це неможливо. Почитай будь-яку біографію будь-якого полководця… Або президента… Зовсім інший механізм.
— Ти впевнений? Біографії пишуться вже потім. Хто знає, наскільки вони правдиві? А ось коли з групи впливових людей, скутих круговою порукою, раптом виділяється один і стає найвпливовішим… А колишні його соратники один за одним умирають за різних обставин?
— Ти кого це маєш на увазі?
— Не важливо, — сказала Анжела. — Такі випадки траплялися, цього досить. Може, я знайду час для відвідин якихось архівів… І накопаю чогось конкретнішого.
— Навіщо? — здивувався Влад.
— Задля цікавости, — лагідно відгукнулася Анжела. — Ти, певна річ, скажеш, що все це дурня і нісенітниці…
— Анжело, пута не працюють на юрбу. Це особливість індивідуальних стосунків…
— Твої пута. Пута, створені тобою. І мною, згодна… Усі мої спроби реалізуватися, вивищитися над юрбою, бути… ні до чого не призвели. Хоча, можливо, винен мій ідіотський характер, а зовсім не… Ну, та добре. Але хто сказав тобі, що якщо носії пут народжуються так часто, що можуть запросто натрапити один на одного, ось як ми з тобою… Якщо носії пут так поширені на землі — чи всі вони однакові? Чи всі підвладні тим самим законам? Може, є підвиди. Ось ми з тобою, наприклад, колі, а є ще й пекінеси, вівчарки, бульдоги… Вибач за «собачу» аналогію. І скажи: чому я не можу мати рації?
Влад мовчав.
— Я можу бути права, — додала Анжела. — Воно, звісно, не виглядає так. Але я можу мати рацію, а це вже чимало. Так?
— Мені здається, ти помиляєшся, — мовив Влад. — Я це відчуваю. Але пояснити, чому саме так, а не інак — не можу. Вибач.
…Коли машина зупинилася перед готелем, синюватий циферблат курантів на вежі навпроти показував за п’ять другу. Дощ припинився, на мокрому асфальті відбивалися вогні фар і ліхтарів. На помпезному фасаді найбільшого в місті готелю світилося небагато вікон, їхні теплі квадрати складалися чомусь у стилізовану букву «Ю».
(Фрол Ведрик сидів у в’язниці ось уже майже рік. Сім місяців тому Влад із Анжелою офіційно стали подружньою парою — безлюдно і беззвучно, без фати і свідків. Старий Владів будинок було продано, взимку подружжя жило в готелях, улітку подорожували у фургончику-трейлерові. У газетах писали, що модний письменник Влад Палій, який давно вже перестав бути винятково дитячим автором, — персона дивна і навіть загадкова. Утім, допитувалися один в одного журналісти, а хіба сучасний казкар не повинен бути таємничим?
Екранізація приречена була на успіх. Влад працював над п’ятим романом із серії про Гран-Грема, і в перспективі маячіли ще три або чотири. Коли Влада запитували, чи не набрид йому його улюблений герой, — він тільки таємниче посміхався.).
Влад вибрався з авто і подав руку Анжелі. Скляні двері готелю гостинно розійшлися, великий хол був залитий білим неяскравим світлом, за стійкою бару смакували, потягували з соломин, ліниво поглядали на екран телевізора пізні відвідувачі. У нічних новинах саме передавали повідомлення про сьогоднішню прем’єру, і на мить Влад побачив себе — далекий, маленький, він беззвучно ворушив губами перед чорним кулаком мікрофона.
— А в дитинстві ти мріяв, аби тебе показували по телевізорі? — поцікавилася Анжела.
— Ні, — відповів Влад, подумавши.
— А я мріяла, — мовила Анжела.
І відразу з’явилася на екрані — на мить. Жінка з чарівною посмішкою у бордовій вечірній сукні, більше схожа на кінозірку, ніж на скромну дружину сценариста.
— Ну, як? — Влад кинув на дружину запитливий погляд. — Дитяча мрія збулася?
Анжела невиразно гмикнула.
У номері вона відразу ж упала на ліжко, а Влад витяг з бару пляшку червоного вина. Відкоркував, наповнив келихи, простягнув один Анжелі:
— Мені здається, що ми — є. Тут, зараз. Хіба цього не досить?
Вони були.
Влад прокинувся пізно. Вікна номера дивилися на схід, тож важкі темні штори — опущені повіки великої кімнати — мужньо прийняли на себе удар квітневого сонця. Кімната потопала в дрібнюсіньких іскорках-променях, що пробилися крізь невидимі оку дірочки і діри.
Анжела тихо посапувала. Влад не квапився вставати. Приємно було лежати ось так нерухомо, розслаблено, згадувати вчорашню прем’єру.