Чтение онлайн

— Та й шахрай же ти, Санчо! — зауважив Дон Кіхот. — Коли ти схочеш, тобі ніколи не бракує пам’яті.

— Коли б я навіть і хотів забути про стусани, — сказав Санчо, — на це не погодилися б свіжі синці на моїх боках.

— Мовчи, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — і не перебивай сеньйора бакалавра. Я благаю його розказати, що говориться про мене в тій історії.

— І про мене, — додав Санчо, — бо вони кажуть, ніби я там один із головних пресонажів.

— Персонажів, а не пресонажів, приятелю, — виправив Самсон.

— Бач, іще один професор мови на мою голову! — сказав Санчо. — Проте кажіть далі, а то ми не кінчимо й за ціле життя.

— Нехай Бог пошле мені погане життя, Санчо, — відповів бакалавр, — коли ви не стоїте в цій історії на другому місці і коли немає таких, що їм над усе подобаються ваші розмови. Хоч дехто й має вас за надто довірливого, бо ви так дуже покладаєтесь на обіцянки сеньйора Дон Кіхота про губернаторство на острові.

— У нас іще є час, — сказав Дон Кіхот. — А ти, Санчо, тим часом старієш і набуваєш досвіду, що приходить із віком, і тобі буде зручніше й легше стати губернатором згодом, ніж тепер.

— Їй-богу, сеньйоре, — відповів Санчо, — якщо я не спроможуся губернаторувати на тому острові тепер, так не вийде з мене губернатора й тоді, коли я буду такий старий, як Мафусаїл [78] . Нещастя не в тому, що мені не стане розуму, щоб керувати ним, а в тому, що той острів пропав невідомо куди. Бачив я губернаторів, що, на мою думку, були гірші за мої чоботи, а проте їх звали «вельможними» і їли вони на сріблі.

— То були прості, а не острівні губернатори. Ті, що керують островами, мусять знати щонайменш граматику, — сказав Самсон.

— Граму то і я знаю, а ось «тика» [79] щось мені незрозуміло, — сказав Санчо. — Але здамося з губернаторством на волю Бога, що може кинути мене туди, де я йому найкраще слугуватиму. Головне, що мені подобається — це те, що автор каже про мене тільки доброзичливо. І, свідчуся званням доброго зброєносця, коли б він сказав щось образливе для мене, то нас почули б і глухі.

— Це було б уже дивно, — сказав Самсон.

Не встиг іще Карраско сказати ці слова, як вони почули іржання Росінанта. Дон Кіхот узяв це за добру прикмету й вирішив вирушити знову за три-чотири дні. Розказавши про свої наміри бакалаврові, він попросив у нього поради, звідки почати подорож. Той відповів, що, на його думку, найкраще було б поїхати до Арагонського королівства, де в місті Сарагосі через кілька днів призначено урочисте змагання на честь святого Хорхе. Там він зможе перемогти всіх арагонських мандрівних рицарів, а це є перемога над рицарями всього світу. Перед тим, на думку бакалавра, Дон Кіхотові треба було поїхати до Тобоса і побачитися з Дульсінеєю Тобоською. Бакалавр похвалив Дон Кіхота за надзвичайно гідне й високочесне рішення і просив тільки бути обережнішим у небезпеках, бо життя його належить, мовляв, не йому, а всім, кому він потрібний, щоб рятувати й допомагати в недолі.

Продовжуючи таку бесіду, вони визначили і час від’їзду — за тиждень. Дон Кіхот просив Самсона не казати нічого ні священикові, ні цирульникові, а особливо ключниці та небозі, щоб вони не заважали йому виконати таку почесну й славну ухвалу. Карраско обіцяв і зі свого боку просив Дон Кіхота повідомляти його при першій нагоді про все, що з ним траплятиметься. На цьому вони й розлучилися, і Санчо став збирати все потрібне до подорожі.

Про намір, який мав Самсон, умовляючи Дон Кіхота виїхати знову, буде розказано в цій історії далі, і діяв він за порадою священика й цирульника, з якими попереду дійшов згоди. Дні, що залишилися до від’їзду, Дон Кіхот і Санчо присвятили збиранню всього того, що їм здавалося і потрібним у подорожі, а ввечері, на шостий день, Дон Кіхот, порозумівшися з небогою та ключницею, а Санчо — з дружиною, непомітно для всіх виїхали.

Бакалавр провів їх із півмилі за село, і після цього вони попрямували до Тобоса. Дон Кіхот їхав на Росінанті, а Санчо на своєму старому Сірому, який віз і торбинки, напхані їжею, і гамана з грішми, що дав йому Дон Кіхот про всяк випадок. Прощаючись, Самсон обняв нашого рицаря і просив повідомляти його про всі щасливі й нещасні пригоди, щоб він міг радіти й сумувати вкупі з ними, як того вимагають закони дружби. Дон Кіхот обіцяв, Самсон повернув на село, а наші подорожні поїхали до великого міста Тобоса.

Коли Самсон поїхав, а Дон Кіхот та Санчо лишилися на самоті, Росінант почав іржати, а Сірий — ревти; обидва — рицар і зброєносець — прийняли це за добру ознаку та за щасливе віщування, хоч, правду сказати, осел ревів голосніше, ніж кінь, і це навіяло Санчові думку, що його доля буде краща, а успіхами він перевищить свого пана. Проїхавши якийсь час мовчки, Дон Кіхот сказав:

— Санчо, друже, ніч минає швидко, і вже стемніло більше, ніж нам треба, щоб удосвіта добратися до Тобоса. А я вирішив поїхати туди перед тим, як ставати до будь-якої пригоди. Там я здобуду благословення й дозвіл незрівнянної Дульсінеї, а з ними, певна річ, спроможуся вийти щасливо й з перемогою з кожної небезпечної пригоди, бо ніщо в світі не надає такої відваги мандрівним рицарям, як певність у прихильності їхніх дам.

— Я гадаю так само, — відповів Санчо, — та, на мою думку, вашій милості важко буде побалакати з нею або побачити її на самоті, а ще важче дістати благословення. Хіба що вона кине його вам крізь паркан, крізь який я бачив її першого разу, коли передавав листа, де писалося про ваші дурощі та божевілля в нетрях Сьєрра-Морени.

— То тобі здалося, Санчо, що ти крізь паркан бачив цю ніколи ще досить не вихвалену грацію та вроду. Напевне, там мали бути ґанки, коридори,портики, чи як їх там звуть, розкішних королівських палаців.

— Мабуть, що й так, але мені вони здалися парканом, якщо мене не зраджує пам’ять.

— Все ж таки ми поїдемо туди, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Мені однаково, чи бачити її крізь паркан, чи крізь вікно або хоч крізь щілини садових штахетів. Усяке проміння, що йде від сонця її краси та сягає моїх очей, освітлює мій мозок і зміцнює моє серце так, що я й сам стаю єдиним та незрівнянним і своїм розумом, і своєю мужністю.

— А правду сказати, сеньйоре, — відповів Санчо, — коли я бачив це сонце, воно не було таке ясне й не кидало від себе ніякого проміння. Це сталося, мабуть, через те, що її милість тим часом, як я говорив, віяла пшеницю, і пил, що хмарою слався навкруги, брав у тінь її обличчя.

— Як, Санчо, — мовив Дон Кіхот, — ти все ще торочиш, гадаєш, віриш і мене хочеш переконати, ніби сеньйора Дульсінея віяла пшеницю, хоч така робота й суперечить тому, що мусять робити вельможні особи, створені і пристосовані до цілком іншої праці, яка на постріл з арбалета [80] показує їхнє високе походження? Погано пам’ятаєш ти вірші нашого поета, де він змальовує, що робили в своїх кришталевих палацах чотири німфи, які, вийшовши на берег улюбленого Таха, сідали на зеленому лузі й ткали розкішні тканини із золота, шовку й перлин. Те саме мусила робити й моя сеньйора, коли ти її бачив, якщо, звісно, заздрощі якогось злого чарівника не обернули на щось інше її постать, що завдає мені такої втіхи. Я боюся, що й у тій історії, де, переказують, надруковано про мої подвиги, автор — якщо він якийсь мій учений ворог — замінив одні події на інші та домішав до правди силу брехні, бавлячись тим, що розказує зовсім не те, чого вимагає правда. О, заздрощі, корінь нескінченного зла і шашіль чесноти! Всі пороки, Санчо, дають якусь насолоду, а заздрощі викликають лише огиду, ненависть і гнів.