Чтение онлайн

Вийшли надвір, прочинивши важкі театральні двері. Ішов весняний дощ. Магістраллю проїхав швидкий гелікотрем, обляпавши Дьондюранга, але він не зреагував на те. Він ішов замислившись, дивився на мокрий, блискучий при світлі нічний тротуар. Раптом він зупинився в неприродній позі, немов закам’янів, потім знову рушив далі.

— Розрядилися акумулятори центрального інтегратора, — сказав, не повертаючись. — Знову циркуляторний застій в церебеляторі. Вибач, Дьондюразо, але я… Я більше не можу жити… Пробач. — Він зайшов до кабіни відеона на вулиці і набрав якийсь номер. — Будь ласка, вишліть машину до будинку чотириста сімдесят сім по вулиці Дебі. Дякую. Так, я зустріну.

— Яку машину ти викликав? Яку машину? Я тут недалеко живу. Ходімо зі мною, посидимо, поговоримо… Це так казково, що ми зустрілися… Яку машину ти викликав, Дьондюрангу?

— Міжпланетного… Вибач, я більше не можу жити… Виявляється, я все життя помилявся. Все життя помилявся…

І він розповів про зустріч з Тихоном Растом і закінчення історії смерті Ніколіана Бера. Дьондюраза зітхнула:

— Але навіщо ти викликав міжпланетного?

— Я повернуся… Я мушу повернутися на комбінат… Я під’їду до нього тією зеленою вуличкою, яку ти так любиш, потім я знайду своє місце в архівному, ляжу і клацну тумблером. Мій блок пам’яті проаналізують. І ті, кого створять після мене, розумітимуть більше. Я вірю в це, я так хочу.

Краплі дощу стікали по обличчю Дьондюрази, ніби сльози.

— Не хочу тебе залишати! Не хочу, щоб ти мене залишав… — вона розплакалась голосно, вже не стримуючи себе.

— Міжпланетного викликали? — почувся голос за спиною.

Довгий час вони летіли мовчки. Водій міжпланетного час від часу позіхав, поглядаючи на показання приладів.

Біокібер Дьондюранг кілька хвилин тому втратив відчуття внутрішньої рівноваги. Він дивився на похмурого водія, на посічене зорями тло за ілюмінатором, намагався ні про що не думати, шукав забуття. Але марно.

І раптом приємна млість розлилась тілом. То центральний аналізатор народив думку. Дьондюранг в ту ж мить збагнув, що йому потрібно змінити попередню програму, що він не повинен повертатися на Інкану, на комбінат, де був створений, не повинен лягати на поличку архівного номера. Він мусить існувати далі. Відчував, що пройде мить, і він накаже водієві змінити курс. Але ще не знав, як саме його треба змінювати. Його здивувало це, навіть обурило: де здоровий глузд? Чого він прагне? Він — старий біокібер, який вже скоро не зможе сам собі дати ради. Демонтаж на комбінаті — найрозумніше. Але відчував, що на комбінат він скоро не повернеться.

Почувався кепсько. А коли подумав, що, можливо, всі його сумніви також запрограмовані колись на комбінаті, йому стало зовсім зле. Може, йому тільки видається, ніби він діє самостійно, аналізує, мислить, узагальнює, виробляє програму дій, а насправді — то лише власні варіанти первісної системи, первісної програми?

— Землянин? — спроквола запитав водій.

— Ні. Я народився на Інкані, але довгий час жив на Землі.

— Повертаєтесь з відрядження?

— Ні.

Водій ще раз позіхнув.

— Та молоденька красуня, що вас проводжала, так гірко плакала…

— То моя сестра…

— Красива сестра, — солодко усміхнувся водій. — Чим ви її так засмутили?

— Вона не хотіла, щоб я повертався на Інкану.

Водій примружив очі і став схожим на хитрого звірка.

— Коли сестра так плаче за…

А Дьондюранг раптом знову відчув, як приємна млість розлилася тілом — то остаточне рішення сформувалось у вигляді матеріального заряду на бета-кламах центрального аналізатора. Перебивши водія, він запитав:

— Знаєте астероїд Блакитних Сталактитів?

Водія не здивувала така різка переміна теми. Йому було байдуже, про що говорити. Аби відгонило сон.

— Це той будівельний мотлох, що не використали при синтезі Фіївського заповідника на Інкані?

— Такий красивий астероїд називаєте мотлохом? Візьміть курс на нього.

— Не маю часу для розважальних польотів.

— Я вийду на цьому астероїді. Водій подивився зверхньо:

— На цьому шматку невикористаної екзотики немає не лише людей, а й путньої атмосфери.

— Знаю.

— Облиште жарти.

— Беріть курс на астероїд. Все інше вас не обходить.

— Я там ніколи не був. Це для мене нова траса.

Дьондюранг подивився на екран монітора.

— З чотирнадцятого квадра, де ми зараз знаходимось, треба перевести сьомого на режим дев’ятого, а третього поставити на дубль дванадцятого. І все.

— Ви знаєтесь на системі стандартних траєкторій? — не приховував свого здивування водій.

— Чому б і ні? Коли я працював у Бера, мені часто доводилось самому літати.

— Ви працювали в самого Бера?

— Так.

— В Центрі проблем довголіття?

— Так.

Водій дістав чергову сигарету, жадібно закурив, уважно подивився на свого пасажира. Дьондюранг відвів погляд. Потім заплющив очі, блаженно слухав натруджене воркотіння мотора, увімкнув кишенькового магнітофона, і кабіну виповнила музика його улюбленого Лактаріуса.

— Скажіть, а правда, що його вбив кібер? — штовхнув Дьондюранга ліктем водій.

— Так, — не розплющуючи очей, відповів Дьондюранг. — Його вбив біокібер Дьондюранг вісім років і два місяці тому.

— Такого чоловіка згубили кляті кібери. Вже й серед нас, водіїв, їх стало багато.

Такі зануди. Шкода Ніколіана Бера. Я вірив, що він розгадає секрет старіння. Думав, може, й мені поталанить пожити з тисячу років. А як те сталося? Того кібера електроніка підвела?

— Ні. — Дьондюранг розплющив очі. — Все функціонувало нормально.

— Так чого ж він його?

— Трохи невдалий експеримент. Були деякі непередбачені відхилення від програми.

Водій аж присвиснув:

— Значить, не всі дома були в того Бера? Обіцяв розгадати секрет старіння, і такі експериментики. А я йому вірив. А ви часом самі не біокібер?