Чтение онлайн

— Хлопці, можна тут біля вас іноземця посадити до Тернополя? Ви спати не будете? Переплутав потяг, не читає по-нашому, — тітка увімкнула фантазію.

Добре українське студентство продемонструвало гостинність, дівчата особливо охоче. Елайджа довго перепрошував, лаштувався на краєчку та плутано пояснював, як він опинився у потязі. Йому дуже треба ще вночі повернутися до Львова, дуже треба, бо з самого ранку інший потяг… Студенти не рекомендували йому висідати в Золочеві, невідомо ж бо, коли у них там остання маршрутка до Львова, краще доїхати до Тернополя, все ж таки якась цивілізація. Але й з Тернополя, за їхніми словами, шанси Елайджи повернутися до ранку були так собі.

— Ви вперше в Україні? — студентка із поглядом серйозної дорослої жінки питала не тому, що їй було насправді цікаво, а щоб Елайджа нарешті припинив бурмотіти про помилку і про ранковий потяг до Франківська.

— Я тут певний час мешкав, давно. У Львові. Ви тоді, напевно, тільки вступили до школи, — про всяк випадок додав Елайджа. — І я був минулого року. Місто дуже змінилося. Загалом Україна змінилася.

«А він симпатичний. Це ж скільки йому років?» — студентка подумки рахувала. Виглядає десь на тридцять.

Взагалі-то Елайджа подобався жінкам. Точніше, певній частині жінок: він не міг похвалитися тою природною, первісною маскулінністю — вольовим підборіддям та різкими рухами, наприклад, — яка приваблює багатьох із них. Він був із тих непристойно гарних хлопчиків, які схожі на ангелів у дитинстві та юності, але схильні стрімко набирати вагу, коли стають старшими. Скажімо так: високий, з довгими віями, пухлими щічками, перспективою другого підборіддя та майже дитячою посмішкою (ямочки у кутиках вуст), він частіше ловив на собі погляди юних дівчат, аніж зрілих жінок. Та й ті, старші, вірогідно, бачили у ньому насамперед втілення усіх тих красенів-старшокласників, які свого часу іґнорували їхню першу дівчачу закоханість.

— Нині люди почувають себе набагато вільнішими, ніж раніше, — Елайджа продовжував свою думку, задоволений з того, що має можливість сказати щось приємне. — Є свобода слова, вільні медія…

— Все це швидко зникає, — обережно кашлянув довговолосий хлопець, якого Елайджа спочатку не помітив між дівчатами.

— Справді?

— Це було зрозуміло давно.

— Я дуже оказійно то відстежував — універсали, газ і це все…

— Ви тут бізнесом займаєтесь?

— Не зовсім так, я вчу базових речей про менеджмент.

— А ви би не хотіли викладати для українських студентів? Наприклад, у Києві…

Питання-пропозиція виходила від студентки № 2, яка досі спостерігала за розмовою з верхньої полиці. Стратегічне розташування «напівлежачи» дозволяло їй вибудувати особливо привабливу лінію під простирадлом, там де талія переходила в стегно, якраз перед тим, як Елайджа підняв голову.

— Це чудова ідея, — люб’язно збрехав Елайджа. — Якби мене запросили, я би з приємністю зробив це.

— А давайте ми вас запросимо від нашого студентського комітету!

Все. Не відмазатись.

— Ви довго будете в Україні?

— О, ні, всього півтора тижня.

— А у вас буде час у Києві? Може, ви зустрінетеся з нашим студентським комітетом?

— Я ще маю бути у Франківську й Тернополі. Ну, в Тернополі не зараз, потім…

— А я ось із Тернополя, а вчуся у Львові, — знову вступив у розмову довговолосий хлопець.

— О, так? А що саме?

— Графічний дизайн в Академії мистецтв.

— Як чудово… багато з моїх львівських друзів там вчилися.

Елайджа з хлопцем — Юрком — з’ясували, що мають з десяток спільних знайомих, щоправда, для юного Юрка більшість із них були наставниками або кумирами. Елайджа трошки заздрив цій його свіжості: він тепер переживав майже те саме з майже тими самими людьми, що й Елайджа більше десяти років тому. Іконостас їхніх кумирів практично не змінився, за винятком того, що учти стали інтенсивнішими через зростання фестивального руху — ось тепер він сипав перед ним усіма цими фестивальними історіями, ніби помноженим удесятеро, посиленим та підсвіченим його власним досвідом.

Найважливішим у житті Елайджи випускником Юркової Академії був Володя Дамський. Вони познайомилися випадково: у листопаді 1996 року Елайджа зайшов у його книгарню за якимось пристойним і не дуже складним українським чтивом.

Елайджу завжди дивувало, як люди примудрялися вмить побачити у ньому іноземця, бо ж він намагався вбиратися якомога скромніше. Добродій, який щось дуже емоційно пояснював продавцю за прилавком, звернувся до Елайджи із закликом купити його збірку віршів «Відродимось любов’ю та красою». Обкладинку прикрашало фото добродія часів президента Кеннеді чи — доречніше сказати в його випадку — генсека Хрущова. Навіть за товстими лінзами окулярів Елайджа міг бачити відчай в очах продавця.

Наступні півтори години добродій тримав Елайджу за ґудзика. Він дуже щиро намагався пояснити йому суть слов’янської духовності.

— Хто я такий, щоб осягнути слов’янську духовність? — відбивався Елайджа і продовжував приблизно так, збиваючись на англійські слова та в’язнучи в українських наголосах: «Я всього лише бізнес-консультант зі Сполучених Штатів, я виріс у маленькому забиченому містечку на Середньому Заході, і лише українське коріння дає мені мізерний на то шанс».

Поета це не зупинило, мало того, на словах про українське коріння у нього відкрилося друге дихання. Лекція тривала ще хвилин тридцять, але впродовж них невизнаний талант познайомив Елайджу з продавцем Володею Дамським, який мав щастя бути його учнем. Виявляється, свого часу цей мудило ще й викладав «Етику та естетику» у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Коли мудило усвідомив, що Елайджа не збирається купувати його книжку навіть за дві гривні з автографом, і звалив, Володя Дамський, величезний на зріст чоловік, схожий на геолога радянської епохи (Елайджа знав з телевізора, що геологи радянської епохи наслідували образ письменника Гемінґвея), потиснув Елайджі руку.

— Ви мужня людина. Поважаю.

— А він в інституті теж… так?

— Ага. Поки хлопці йому морду не набили, коли ми в колгосп на буряки їздили. Хочете кави?

Відтоді Елайджа заходив до книгарні майже у всі непарні числа, коли була зміна Дамського. Він залишав книжки на іншого продавця, або й на Елайджу чи інших гостей, біг за кавою у забігайлівку «Морозиво» навпроти, а коли вертався з двома надщербленими горнятками, розлякував бібліофілів з висоти двох метрів своїм громоподібним голосом.