Чтение онлайн

— Ні, — відказав він. — Це мій давно омріяний задум. Тільки він може забезпечити здійснення моєї великої місії. Але сьогодні я не буду більше наполягати. Завтра я їду до Кембриджа: у мене там багато друзів, з якими я хотів би попрощатися. Мене не буде два тижні, а ви за цей час обдумайте мою пропозицію, але затямте, що коли ви її відкинете, то одцураєтесь не мене, а Бога. Через мене він відкриває перед вами благородний шлях, але ступити на нього ви можете, тільки ставши моєю дружиною. Коли ж ви відмовитесь одружитись зі мною, то назавжди обмежитесь вузькою стежкою себелюбного добробуту й безпросвітного животіння. Та глядіть не опиніться серед тих, що, заперечивши саму віру, стали гіршими від невірних!

Сент Джон скінчив. Відвернувшись від мене, він іще раз «глянув на річку, глянув на гори...».

Та цього разу він замкнув усі почуття в своєму серці: я не була достойна почути про них з його вуст. Ідучи з ним поруч додому, я вичитувала в його впертому мовчанні все, що він відчував до мене: розчарування суворої і свавільної натури, яка зустріла опір там, де сподівалась покори, осуд холодного й невблаганного розуму, який виявив у комусь іншому почуття й погляди, що їх він сам неспроможний поділяти. Одне слово, як чоловік він хотів би присилувати мене до послуху, і тільки як щирий християнин він терпів мою зіпсованість і давав мені стільки часу на роздуми й каяття.

Поцілувавши того вечора сестер, він не визнав за потрібне навіть подати мені руку й мовчки вийшов з кімнати. Хоч я до нього й не почувала любові, та все ж ставилась дуже тепло і була ображена цією підкресленою неуважністю, аж мені до очей підступили сльози.

— Я бачу, Джейн, — озвалася Діана, — ви посварилися з Сент Джоном, гуляючи вересовими пустищами. Підійди до нього, він чекає на тебе в коридорі. Він із тобою помириться.

За таких обставин я забуваю про гордощі: я завжди волію поступитись, аніж зберегти почуття власної гідності. Отож я вибігла за ним — він стояв унизу біля сходів.

— На добраніч, Сент Джоне, — сказала я.

— На добраніч, Джейн, — спокійно відповів він.

— Тоді потиснемо одне одному руки, — додала я.

Який холодний і слабкий був його потиск! Він був глибоко ображений тим, що сталося сьогодні. Щирість не зігріла б його серця, сльози не зворушили б його. Годі було й думати про радісне з ним примирення: він не всміхнувся, не сказав навіть лагідного слова, та як християнин він був такий самий терплячий і спокійний; коли я його спитала, чи мені пробачено, то він відказав, що звичайно не запам'ятовує образ і йому нема чого пробачати, бо він не ображений.

І по цій відповіді пішов геть. Краще б він був мене вдарив.

РОЗДІЛ XXXV

Другого дня він не виїхав до Кембриджа, як казав. Він відклав свій від'їзд на цілісінький тиждень і за цей час дав мені відчути, яку сувору покару може накласти чоловік добрий, але суворий, справедливий, але невблаганний на того, хто його образив. Не виявляючи ніякої ворожості, ба навіть не дорікнувши жодним словом, він щомиті давав мені зрозуміти, що я позбавлена його прихильності.

Не те, щоб Сент Джон затаїв у душі негідне християнина почуття помсти: він би не зачепив і волосинки на моїй голові, якби й мав цілковиту владу наді мною. За вдачею й переконаннями він стояв вище ницого прагнення до помсти; він простив мені мої слова про те, що я зневажаю його і його любов, однак не забув цих слів і ніколи їх не забуде, скільки ми обоє житимемо. З його погляду, коли він дивився на мене, я бачила, що вони ніби повсякчас стоять у повітрі між мною і ним, хоч би що я казала, вони вчувалися йому в моєму голосі, і їх відлуння верталось назад у кожній його відповіді.

Він не уникав розмов зі мною, навіть щоранку запрошував мене до свого столу, як і перше. Але боюсь, що гріховна натура в ньому діставала невластиве й суперечне його чистому християнському духові вдоволення, коли він показував, як майстерно можна, роблячи й говорячи те, що й завжди, позбавляти кожен свій вчинок і кожне слово того зацікавлення й прихильності, що колись надавали суворого чару його мові й манерам. Для мене він уже не був живою людиною, а обернувся на мармурову статую, його очі зробились холодними, яскравими сапфірами, а язик — мовним інструментом, та й годі.

Все це стало для мене карою — витонченими, повільними тортурами. Вони підтримували в мені слабкий вогонь обурення й постійне відчуття смутку, що страшенно мучили й гнітили мене. І я переконувалася, що цей добрий, чистий, як глибоке затінене джерело, чоловік, якби я стала його дружиною, міг би за дуже короткий час збавити мені життя, не виточивши з мене жодної краплі крові, не забруднивши свого кришталевого сумління ані найменшою плямою злочину. А надто я це бачила, коли пробувала уласкавити його. Він просто не помічав моєї спроби. Він, очевидно, не страждав від нашого відчуження і не прагнув миритися, і хоч не раз мої рясні сльози морщили сторінку, над якою ми вдвох сиділи, вони не справляли на нього ніякого враження, наче його серце було зроблене з каменю або заліза. Тим часом до своїх сестер він був навіть лагідніший, ніж досі, немов побоювався, що самим тільки холодним ставленням до мене він не переконає мене, наскільки я в нього знехтувана й упосліджена. Тим-то він удавався ще й до протиставлення і, я певна, не зловмисне, а з принципу.

Напередодні його від'їзду, коли сонце вже стояло на вечірньому прузі, я побачила його на прогулянці в саду, і, згадавши, що цей чоловік, хоч який тепер чужий, колись урятував мені життя і до того ж доводиться мені близьким родичем, я вирішила зробити останню спробу вернути його приязнь. Я вийшла й попрямувала до нього, коли він саме стояв, спираючись на хвіртку. Я одразу перейшла до справи.

— Сент Джоне, мені дуже прикро, що ви й досі гніваєтесь на мене. Будьмо знову друзями.

— А ми, здається, й так друзі, — спокійно відповів він, не відриваючи погляду від місяця, який він саме споглядав, коли я до нього підходила.

— Ні, Сент Джоне, ми вже не такі друзі, як раніше. Ви це самі знаєте.

— Хіба не такі? То це погано. Бо я вам зичу тільки добра.

— Я вірю вам, Сент Джоне, бо знаю, що ви не здатні бажати будь-кому зла, та я ваша родичка і хотіла б від вас більше прихильності, ніж любов до ближнього, яку ви виявляєте навіть чужим.

— Звісно, — відказав він, — ваше бажання цілком слушне, тільки ж я зовсім не вважаю вас чужою.

Ці слова, сказані холодним спокійним голосом, уразили мене, відбиваючи всяку охоту говорити далі. І якби я була прислухалася до голосу гордості й гніву, то негайно пішла б під нього геть; та в мені діяло щось сильніше від цих почуттів. Я глибоко шанувала хист і принциповість свого двоюрідного брата. Його приязнь мала для мене неабияку вартість, тож її втрата завдала б мені тяжкої муки. Я так одразу не могла відмовитись від спроби повернути її назад.

— Чи ж то нам випадає отак розлучатися, Сент Джоне? Невже ви, від'їжджаючи до Індії, покинете мене, не сказавши жодного ласкавого слова?

Цього разу він відвів погляд од місяця й подивився на мене.

— А хіба я, їдучи до Індії, покину вас, Джейн? То ви що, не поїдете до Індії?

— Ви сказали, що ні, коли я з вами не одружуся.

— А ви хіба зі мною не одружитесь? Ви й досі тримаєтесь свого рішення?

Чи знаєш ти, читачу, якого жаху можуть нагнати такі бездушні люди своїми крижаними словами? Їхній гнів спадає сніговою лавиною, а обурення подібне до скреслої річки.