Чтение онлайн

Георгій не міг дивитися на це спокійно. Він зібрав нараду і досить різко і жорстко повідомив, що ніякі угоди фірма не розриватиме. Він упевнений, що всі справи вони виграють, а це головне. На решту моментів, у тому числі моральних, — усім заплющити очі. Принаймні тимчасово. їм добре у його фірмі. Це факт. Якщо буде добре йому — Георгію — буде добре і їм. А благополуччя Георгія і його фірми зараз залежить від двох справ — Антипова і Пупця. Тож нехай Таміла Сергіївна і Олексій Олексійович закасають рукави і працюють далі.

На Георгієве здивування Олексій Олексійович не виявив своєю мімікою великої радості. Що вже казати про Тамілу... На Липинського дивилися перелякані очі інших співробітників. Він ніколи так себе не поводив. Ніколи. Він умів приховувати своє роздратування за маскою усміхненого і доброзичливого шефа. Йому стало незручно від цих поглядів, і він спробував виправдатися:

— Розумію: я зараз трохи несхожий на себе. Однак є моменти в житті, коли треба сказати «треба!» От я й кажу вам це слово «треба!» Вважайте, що ми рятуємо фірму. І тому зараз усі методи доцільні, у тому числі не надто моральні.

Ганна Миколаївна прокашлялася. Вона завжди так починала свою довгу лекцію щодо моральних принципів юриста з яскравими історико-юридичними ілюстраціями. Георгій був не готовий до дискусії з нею, тому випередив її:

— Ганно Миколаївно, а вас я попрошу зайти до мене на розмову пізніше.

— Коли? — суворо перепитала Феміда у Шиньйоні.

— Я повідомлю. І ніякої самодіяльності! Справа Пупця Вас не стосується.

Ганна Миколаївна стала роздувати ніздрі, однак щось їй підказало не зачіпати у цей момент болючу тему. І вона стрималася.

Георгій обвів усіх поглядом.

«Я їх роздавив. Так. Я їх розчавив своїм авторитетом. Своїм авторитаризмом. Своїм егоїзмом.

Та-ак. Таміла пішла буряковими плямами. Чому ж Льошка-маніяк не радіє? Ірина Марківна зберігає олімпійський спокій, однак я підозрюю, що твориться / неї в серці. Вона сподівалася, що я не допущу цієї критичної ситуації, що я знайду вихід. Старий Ридикюль вірив, що я прийму рішення, яке не зашкодить ані фірмі, ані її репутації. А що таке репутація? Це міф. Он Борис у своїй юридичній фірмі прекрасно живе без цієї «бездоганної» репутації і заробляє утричі більше, ніж я. Я не зміг гідно вийти з цієї ситуації. Не зміг. Я не хочу бути «благородним». Я знаю: в цій країні мені мого «благородного» вчинку не простять. Я не хочу ризикувати кар'єрою. Я не хочу ризикувати фірмою «Липинський і К», я не хочу ризикувати справою мого життя. Не хочу!» З наради розійшлися мовчки, не дивлячись один одному у вічі. Спини співробітників були згорблені і неначе спазмовані.

Георгій переконував себе у тому, що зробив правильно. Однак кого-кого, а себе обдурити так і не зміг. Він почав нервово ходити по кабінету. Стіни тиснули на нього. Стеля тиснула. Георгій не міг більше перебувати у цьому приміщенні. Він вибіг на вулицю, прошмигнувши повз Ірину Марківну, мов шкідливий кіт.

Сівши за кермо, Георгій усвідомив, що не може навіть керувати машиною: тремтіли руки. Він не знав, куди йому податися. Зараз би йому не завадила підтримка близької людини, улюбленої жінки. Але такої немає. А та, яку він би хотів бачити на цьому місці, уперто його уникає. Егоїстка!

Стоп! Георгій зловив себе на цьому слові. Еврика!

«Вона — егоїстка! Вона — страшна егоїстка! Тепер усе стало ясно, як божий день: та ж вона точнісінько така, як я! Саме так я колись поводився з жінками! Точнісінько так само! Що ж я вимагаю від неї, якщо сам такий?

Треба зосередитися. Я зробив велике відкриття. Я зрозумів її. А це вже півсправи. Знати психологію супротивника — це вже напівзавойований супротивник. Так... Якщо я хочу мати Євдокію... треба... Що треба? Треба спершу розробити логічний план. Отже передусім варто уявити, що я — це вона. Та-ак... Треба подумати... Що я, будучи егоїстом, хотів од жінки? Щоб вона не набридала. Це раз. Щоб вона на ламала мій ритм життя. Це два. Щоб вона була однодумцем. Це три. Щоб вона була вправна у ліжку, не примушуючи мене до додаткових зусиль. Це чотири.

Тож як він буде ненабридливим, цікавим співрозмов-ником-однодумцем і підходитиме їй у ліжку, то... можна сказати, що він зможе її завоювати.

Так. Але має бути ще якась жіноча специфіка. Яка ж? Ага. Шлях до серця жінки лежить через її дитину. Малий Георгій! Ось варіант! Як же я раніше про це не подумав? Як же я раніше не здогадався, коли вона спішила додому до дитини? Це ж ясно, як на долоні! Дитина одна вдома, а я пропоную їй секс! Ідіот! Треба виправитися! Треба довести, що я не кобель, а інтелігентний чоловік! Аристократ!»

Липинський відчув гарячу хвилю, яка розпружила всі його м'язи. Він твердо узявся за кермо і вирулив на вулицю. Георгій об'їхав кілька книжкових крамниць, і за півгодини в нього була прекрасна підбірка пізнавальної і художньої літератури для десятирічних.

Він, мугикаючи веселу англійську пісеньку, скерував своє авто до Тарасівської. Зупинився, подивився нагору. Старий каштан просто нахабно влазив своїми гілками до Євиної квартири через балкон. Георгій посміхнувся. Він відчував себе тим каштаном. По-молодецьки вибіг на п'ятий поверх і натиснув на дзвоник.

Йому відкрила Євдокія у білому махровому халаті і з рушником на голові. «Щойно з душу!» — захвилювався Георгій.

Він хотів було щось казати, мовляв, їхня фірма займається благодійністю, і у них лишився комплект книжок... і що він хотів подарувати його Георгію... Однак не встиг збрехати.

Вона подивилася на нього такими ж самими очима, якими колись давно подивилася біблейська Єва на Адама після спілкування зі змієм. Вона подивилася на нього з бажанням, і встояти перед тим поглядом було неможливо.

— Я саме думала про вас... — тихо сказала вона, взяла його за руку і повела до своєї спальні.

Георгій кохав її нестямно... Такого з ним ніколи не було. Він шепотів їй: «Як ти любиш?» І робив усе, що вона хотіла. Це також було з ним уперше. Він віддався їй повністю, до останньої клітинки свого тіла. І він відчув себе безмежно щасливим. Життя набуло сенсу.

... Київ знемагав від спеки. Місто хотіло, щоб кияни нарешті вшилися на дачі, курорти, на село... А ті все ще снували його розжареними вулицями, не даючи йому спокою...