Чтение онлайн

Георгій прокинувся з пекучим болем у грудях. Він лежав перед включеним телевізором на своєму шкіряному кремовому диванчику. На нього очікувально дивився сокіл-сапсан.

«Так можна і Богу душу віддати, — подумав він, витираючи холодний піт з чола. — І знайдуть мене, мертвого, на власному дивані через тиждень... Добре, як через тиждень. А як через місяць? І нікому не спаде на думку шукати мене раніше. Хіба що Ірині Марківні...»

Біль стих. Він подивився на годинник. Одинадцята вечора.

«А сон... Сон... А сон в руку! Треба щось міняти у своєму житті...»

Він одягнувся і вийшов з дому. Через десять хвилин він уже під'їжджав своєю машиною на Тарасівську. Нагорі світилося.

Єва його не чекала. Він зрозумів це з її погляду, щойно вона відчинила двері. Трохи повагавшись, вона все-таки дозволила йому увійти. Він відчув неладне. У вітальні сиділо з десяток чоловіків. Георгій стояв серед кімнати, як у тому сні, немов голий, а вони оцінювали його похмурими і чужими очима. Липинський зрозумів, що опинився на їхній сходці. Його охопило хвилювання. Влип! З одного боку, він підсвідомо давно вже хотів розібратися з цими аматорами-революціонерами, а з іншого, — боявся замаратися. А чому, власне, боятися? Кого? Він же вільна людина! Він має право на власну думку!

Георгій розглядав присутніх. Це товариство не було подібне на безтурботних махновців з Гуляйполя. Він підійшов до найближчого і простягнув руку. «Георгій!» — представився він. Перед ним стояв бородань (може, священик?) з теплою і сухою рукою. Потиск його руки був покірним і ніжним, немов дотик метелика. «Розстригай» — назвався він. Псевдонім чи що? А може, підпільне прізвисько?

Далі стояв молодий красень з виглядом фаната-царевбив-ці. Він стояв розправивши плечі, гордо піднісши голову, розставивши ноги і тримаючи руки на широкому шкіряному ремені, який обхопив його тонку талію. Він ледь торкнувся Георгієвої руки, немов уникаючи потиску. Рука його була тонка і легка. «Студент!» — представився він. Так, тут усі з псевдонімами.

Далі припіднявся зі стільця худорлявий чоловік з виглядом хворого на виразку шлунку або туберкульоз. Потиснувши Георгієву руку, він закашлявся. «Професор», — видушив він із себе крізь кашель. Професор мав зовнішність старого мудрого вчителя.

Потім черга дійшла до невисокого чоловіка із гострими рисами обличчя. «Аміко!» — виклично сказав він, аж Георгій здригнувся. Аміко до кісток пронизав Липинського гострим поглядом, аж у нього пробігли хмурашки поза шкірою, «їхній вожак, чи що?» Його потиск руки був жорстким і таїв у собі якусь погрозу.

За ним устав літній чоловік зі світлими, майже Ісусів-ськими очима. «Іван Самійлович або просто Дід». Георгій навіть зробив порух, щоб схилитися перед ним, проте в останню мить схаменувся.

Останнім стояв здоровань, що представився «Сидором». Рука в нього була велика і сильна. Рука охоронця.

Євдокія уважно спостерігала за сценою чоловічого знайомства.

— Із чим ти, до нас прийшов? — нарешті спитала вона Георгія. — З благою вістю... — пожартував він і перелякався: це видалося йому святотатством, адже зараз він скаже їм усю правду. Він іще раз обвів чоловіків поглядом і повідомив:

— У вас на хвості сидить служба безпеки.

Чоловіки перезирнулися і втупилися в Євдокію. Вона знизала плечима:

— Невже це новина? — зневажливо заявила вона. Георгій кахикнув.

Чоловіки одночасно повернули шиї і подивилися на Георгія.

— Вони вже давно вас вичислили, — пояснив він. — Не питайте: я не знаю як. Я прийшов, бо... — він розгубився. — Бо хочу сам у всьому розібратися...

— А хто тобі дав право? — спитав викличним тоном Студент із зовнішністю фаната-царевбивці.

Георгій замислився. «А й справді: хто йому дав право стромляти носа в чужі справи? Та й навіщо мені це? Взагалі-то я прийшов до Євдокії. Як до жінки. І я зовсім не розраховував на безглузду дискусію».

— Ну, то я пішов! — примирливо промовив він. — Вибачте, що потурбував!

Він і справді вже попрямував до виходу, аж тут озвався Професор, той, що дуже подібний до чахоточного різночинця:

— Стій!

Георгій з тону зрозумів, хто тут головний.

— Поговорімо!

Липинський обернувся. Професор припинявся з крісла і відразу ж опустився. Георгій спостеріг, що той сидить на хутряній підстилці, незважаючи на те, що за вікном літо.

Липинський стояв перед цією групкою чоловіків і почував себе ніяково у своєму костюмі за тисячу доларів, сорочці за сто доларів і черевиках ручної роботи. Він уперше в житті відчував, що його стильність абсолютно безглузда у цьому житті. Тим паче тут. А зараз вона взагалі працювала проти нього.

Члени таємної групи промовисто дивилися на нього. В їхніх поглядах читалося: що ти можеш розуміти про нас? Ти, що носиш ці дорогі й абсолютно нефункційні речі? Ти, що можеш витрачати такі шалені гроші на щось матеріальне? Ти, що з жиру бісишся і не знаєш, що на себе начепити! Як можеш ти, денді, розумітися на тому, що є свобода, а що є справедливість?

«Краще мені було б піти звідси. Нічого доброго для себе я звідсіля не винесу. Мені не до вподоби ця похмура компанія», — говорив собі подумки Георгій.

— Ти можеш поставити нам запитання, які тебе цікавлять, — хрипким тоном дозволив Професор і закашлявся.

Георгію не лишалося нічого іншого, як прийняти правила гри.

— Вас багато? — спитав він.

— Небагато, всього кілька тисяч. «Ого!»

— Ви вважаєте тероризм прийнятним?

— Ми не терористи.

— А хто ж ви?

— «Асенізатори суспільства».

— Ви вважаєте нормальним, коли гинуть невинні люди?

— Ні. Ми намагаємося уникати цього. Однак ми — фаталісти. Наші дії спрямовані проти конкретних людей, державців, яких ми вважаємо злочинцями. Якщо випадково загинуть невинні люди, то це фатум.

— Ви віруючі?

— Звичайно. Фанатично віруючі.

— І що каже з цього приводу Святе письмо?

— Це хрестовий похід.

— Проти держави?

— Так.

— Припустимо, ви домоглися свого: ви зруйнували державу. Що потім? — Зруйнувати державу — неможливо. Ми тільки руйнуємо її.