Чтение онлайн

Можливо, найбільше, що Липинський на цьому етапі історії України може зробити, — це навчити цього хлопчика гри, яка виховує логічне мислення і здатність продумувати маневр на кілька ходів наперед. Можливо, Георгію Ханенку це знадобиться в житті більше, аніж йому, Георгію Липинсь-кому.

Доки триватиме руїна? Поки не з'явиться новий хариз-матичнип лідер. Не варто недооцінювати роль особистості в історії. Вона є визначальною. Як його впізнати? Його відразу впізнають. Він прийде — красивий, розкутий, ерудований, веселий, з густим чубом та інтелігентним прізвищем. У нього буде чудове почуття гумору, суто українське почуття гумору, трохи крамольне і трохи «британське», тобто зрозуміле лише в українському контексті. У нього буде гарна посмішка — привітна. Він буде вільно володіти кількома європейськими мовами, зброєю, буде світським левом і одночасно глибоко віруючою людиною. Він виходитиме на телебачення — не роздратований і закомплексований, а усміхнений і відкритий, — і відверто вестиме мову зі своїм народом — легко і переконливо. В нього буде логічна і красива мова. І йому віритимуть. Він ніколи нікого не звинувачуватиме. І його не звинувачуватимуть. Він ніколи не брехатиме, і йому не брехатимуть. Він ніколи не оточуватиме себе такими ж улесливими і такими ж продажними фаворитами. Фаворитом у країні буде тільки він. Його любитимуть і поважатимуть — не тільки вдома, а й за кордоном. Тільки він примусить світ поважати Україну, а не обтирати об неї ноги, як об килимок, що лежить при вході до Росії. Він не сіятиме ненависть. Він сіятиме любов. Він ніколи не вагатиметься. Його рішення будуть блискавичні й точні. Він знатиме, як підняти з колін Україну. І він її підніме...

Георгій приїхав о пів на восьму до офісу своєї адвокатської фірми «Липинський і К». Тут уже було повно народу. Всі прикрашали офіс квітами, транспарантами, готуючись до приходу Таміли і Віктора на роботу. Учора вони одружилися, а сьогодні весь колектив вітає їх. Він собі уявив, як його вітатимуть співробітники, коли він одружиться з Євдокією.

Липинський був задоволений фірмою. Всі працювали на її відродження, неначе йшлося про їхню особисту справу. Так приємно було усвідомлювати, що його шанують, що його люблять.

Георгій сів у своєму кабінеті і під ранкову каву, вправно зварену Іриною Марківною, став проглядати по інтернету новини.

Несподівано він наштовхнувся на знайому назву. Банк «Вікторія». Банк «Вікторія»... Цієї ночі убито президента банку, народного депутата Анатолія Голікова. Стоп. Його щось насторожило. Звичайно, Голікова він знав особисто — вічно спітнілого, у м'ятому піджаку, що ніколи не був зшитий по ньому, з гидкими бородавками на обличчі, однак... Однак Георгія тривожило не це. Його насторожило інше — він не здивувався, що того вбито. А не здивувався тому... — Липинський напружив пам'ять. — Тому, що це ім'я було випадково або ж «випадково» названо на одній із зустрічей націонал-анархістів.

У повідомленні інтернет-видання йшлося про те, що Голікову, можливо, єдиному в нашій країні — країні карликової банківської справи — дозволялося провертати просто фантастичні банківські операції. І все завдяки тому ж таки чиннику «фаворитства», прихильністю верховної влади через потужну фінансову підтримку на президентських виборах.

Георгій дивився на екран комп'ютера незрячим поглядом, а сам гарячково розмірковував. Це збіг чи його націонал-анархісти і справді мають до цього стосунок? Здається, прізвище Голікова на їхньому засіданні назвав саме він, Липинський. Його спровокували на це. Георгій обстоював тезу про те, що своя держава, хай навіть і корумпована, все одно краща від не своєї, навіть некорумпованої. Тоді Професор висміяв недавній виступ Георгія в прямому ефірі на Українській службі ВВС, де він палко засуджував корупцію в Україні. Всі присутні тоді розсміялися. Тепер Георгій, аналізуючи ситуацію, зрозумів, що сміх той був штучний. Його хотіли спровокувати. І він піддався на їхній гачок. Він сказав, що деяких корупцюнерів, колишніх і нинішніх, — Голікова, Самчука, Лазоренка — вважає особистими ворогами, оскільки вони завдали великого зла Україні. Сміх у кімнаті стих. Професор перевів розмову на іншу тему.

«Що діється? Я відчуваю себе співучасником убивства... Хоча таким самим співучасником може вважати себе кожен громадянин України, який, як і Георгій, також ненавидів Голікова. Звичайно, якщо це зробили націонал-анархісти... А де докази? Доказів немає. Але все-таки... Якщо це зробили вони, то... чи не за його незумисною підказкою?.. Дургиця! Вони самі чудово знають ситуацію в Україні і те, хто з фаворитів-мільйонерів має найбрудніші лапи. Це знає кожен школяр... Але все-таки... Що мене муляє?»

У кабінет залетіла Таміла. Георгій спершу навіть не впізнав її. «Що робить з людиною любов!» — подумав він, цілуючи її у щічку і даруючи маленьку коробочку з золотим браслетом. — її вже «Калькулятором» і язик не повернеться назвати. Чому я так не сяю, як вона? Може, я не закоханий? Чому моя любов не приносить мені тієї ж радості, що і Тамілі? Хто в цьому винен: я чи Євдокія?» Українці щасливі, коли роблять три речі: по-перше, коли пожинають і поглинають плоди своєї праці на своїй матінці-землі. По-друге, коли показують чудеса військової звитяги із чисто спортивного інтересу. По-третє, коли співають.

І ці три речі в них виходять бездоганно.

Українці ніколи не зможуть робити швейцарські годинники, ніколи не матимуть британської банківської системи, подібної до японської електроніки, не володітимуть єврейською культурою лихварства...

Однак є три речі, на яких українці колись зможуть-таки заробляти великі гроші: армія і, відповідно, спорт; сільське господарство і, відповідно, харчова промисловість; мистецтво і, відповідно, література.

Акції 16 вересня, а особливо 12 жовтня, принесли Георгієві розчарування. Він почувався обдуреним і приниженим. Акції громадської непокори були в принципі приречені на поразку. І, щоб передбачити це, не треба було бути мудрим політиком чи телевізійним політичним оглядачем з непристойним прізвищем. Невдача витала в повітрі. Однак... Дуже хотілося змін... Тож на денці Георгієвого скепсису жеврів маленький промінчик надії. Надії на диво. Але дива не сталося. І від того було сумно і порожньо на душі. Може, Професор мав рацію у тому, що зараз немає ніякого сенсу «дригатися». Період такий. «Руїною» називається...

До Георгієвої фірми звернулися викладачі Києво-Могилянської Академії з проханням захистити їхніх студентів, яких викликали до міліції і, показуючи їм їхні фотографії під час акції «Повстань, Україно», вимагали «настукати» на друзів. Це саме те, що й передбачав Георгій як наслідок акцій непокори: «закручування гайок» і неминуча тоталітаризація суспільства.

«Усе тільки починається, — говорив собі він. — Далі буде, панове».

Георгій та Євдокія приживалися. Це було нелегкою справою. Ледь загоїлася рана від конфлікту. Чоловік і жінка не поверталися до дражливої теми, намагаючись жити звичайним земним життям.

Узагалі їм було цікаво разом, хоча вони частенько й сперечалися.

Липинський — старий український сноб — любив слухати італійську оперу на всю гучність музичного центру. Євдокія тихо страждала. Понад усе вона любила тишу. Єва була ревною віруючою — Георгія це дратувало. Він любив кидати гроші на вітер — вона це засуджувала. Єва любила пасивний відпочинок: у ліжку з книжкою і горнятком чаю, він у вихідні грав у теніс і гольф. Липинський любив рибу, вона — м'ясо. Він був у всьому дипломатом — Євдокія тяжіла до радикалізму.

Георгія завжди цікавило, що його жінки носять у своїх сумочках. Іще малим він любив порпатися в маминій торбі. Він передусім шукав там щось смачненьке: може, якась цукерочка завалялася. Пізніше Георгій «увійшов у смак»: він любив запах маминої сумки, що пахла розсипаною колись пудрою, маминими парфумами і ключами. У кишеньці лежала білосніжна мережана хусточка, в іншій — маленький потертий гаманець і записна книжечка. А ще там була книжечка з талонами на трамвай. А ще — календарик. Ні, календарик лежав у кишеньці записної книжечки. Однак головне: в ту сумочку мама завжди клала якийсь сюрприз для сина — щоразу інший. Це міг бути паперовий кульочок, загорнений у вигляді конуса, зі ста грамами «Білочки» фабрики імені Карла Маркса, або металева коробочка з монпансьє, або пахучий мандарин, або кислючий лимон. Усе це в часи Георгієвого дитинства було страшним «дефіцитом» і від того таким жаданим.