Чтение онлайн

Все просто. Просто, і тому жахливо. Нема жодного інтелектуального щита - мотлоху, за яким можна було би сховатися. Це схоже на сон, але, на жаль, це не сон. Снилося ціле поле конвалій кольору кривавого сонця. І кристали роси, в яких відбивалося ультрамаринове небо і перлиста «хмарина ніжна з білими плечима». Хмарина пливла у вигляді живої цитати, і звук був - срібне соль на ксилофоні. Серед тюльпанів вмивалися білі кролики - ті самі, якими знудило Кортасара у Країні Див. Вони нарешті здобули волю.

У перевантаженості сновидінь персоналіями, цитатами, алюзіями можна звинувачувати хіба що агресивний вплив ноосфери на підсвідомість кожної більш-менш інтелектуально розвиненої людини.

Потім були червоні плаї над морем і спека.

Велетенські сині пеліканочайки у піщаних кар’єрах.

Теракотова траса серед гір кольору цегли й ганзи, де іноді зустрічалися покарлючені деревця з лискучими і соковитими темногустозеленими кронами. Небо було мов гризайль. Потім чомусь пішов сніг і гризайлевим зробилося все довкола. На узбочині шосе з’явилися чорні, неначе вуглем накреслені дерева з круглими кронами. На голому галуззі заціпеніли лимонно-жовті порцелянові пташки, ніжні і бездоганні у своїй тотожності.

Усе це було надто реальним. Тому, коли Еля прокинулася посеред тротуару о шостій годині ранку в центрі Міста, загорнута у благеньку картату зелену ковдру… Вона вирішила, що незчулася, як заснула на трасі або в машині, котра її підібрала. І те, що вона лежить посеред Міста у самій лише ковдрі - початок важкого кумарного сновидіння. Еля заплющила очі і вирішила за краще прокинутися, щоби не поринати знову у такі знайомі безглузді й важкі кошмари.

У перевантаженості реалій цитатами сновидінь, алюзіями до спогадів персоналій можна звинувачувати хіба що агресивний вплив віртуальних гвинтокрилів міжчасся на структуру людської форми.

За вікном TІRівського драйвера виникло мертве місто. Циганкуватий водій викинув у вікно недопалок і разом із димом та сніжинками видихнув хрип ку фразу: «Це було містечко довкола АЕС. Рік тому вибухнув один з реакторів і відтоді тут ніхто не живе».

Вони під’їхали до тунелю в горі. Тунель напевне мав чималенький нахил, тому водій вимкнув двигуна, і рефрижератор з астматичним шурхотінням перейшов на інерційних рух. Водій увімкнув фари, коли вони ковзнули у тунель. У тьмяному світ лі непевно вимальовувалися з боків тропічні росли ни, штучні, облямовані кахляною плиткою озерця. Деінде зблискувало скло або сітка вольєрів з нероз бір ливи ми прямокутниками пояснювальних табличок. Простір просотувався у кабіну непевними густими звуками. Це були схожі на пташині крики, зойки, рохкання. Машина набирала інерційної швидкості. Світло металося. Раптом вихопило незворушного фламінго. Еля побачила - немов хтось вклеїв крупний план, точніше мікроплан, бо це був миттєвий спалах, - як піднялася блякла зморшкувата плівка й оголила чорне блискуче і пориб’ячому байдуже око біля гачкуватого дзьоба.

– Це зоопарк. Його чомусь не евакуювали.
– Пояснив водій.
– Тут дивно вночі.

Еля не спитала чому зоопарк, принаймні пташник, знаходиться у тунелі.

Зненацька величезна тінь пелікана заліпила все довкола спазматичними рухами велетенських підрізаних крил.

– Його налякала куряча гуска. Ти ж чула той голос, немов з труби. Дивно, що такий невиразний птах може відтворювати такі звірячі звуки!

Еля мовчки підпалила цигарку і раптом нестерпний біль десь під ребрами вимкнув усі звуки, зображення і взагалі все-все-все!.. В голові майнув останній начерк думки: «Він збирається мене зґвалтувати?».

Коли Еля розплющила очі, вона побачила ноги, які могли належати лише міліціонеру, трохи брудного асфальту, відчула в роті іржавий присмак крові.

– А ну вставай, ну ж-бо! Ти гола, отже документів у тебе немає, хіба що у піхву запхала!
– І регіт… регіт…

– Сссучі наркомани… Піднімайся, кому кажу!

Еля підвелася, наче уві сні. Її лихоманило від холоду та болю.

– Давай-давай, пшла! У відділку зручніше (регіт), в психлікарні взагалі рай!..

За склом бобика проносилося гризайлеве Місто і регіт-регіт-регіт, схожий на трубне рохкання курячої гуски…

Очікування зустрічей ніколи не виправдовується, тому що воно корисливе. Дивні птахи й почварливі хмари, і ця дещиця міста, відмічена таким зболеним коханням, ніби Її вже нема. Скільки сміття на велюрових пагорбах!

Скільки бруду та незнайомих людей. Царина Лонгольє рів. Ми не потрапляємо в ритм своїм диханням, а Місто, воно бездиханне, і час - лиш домовленість між людьми. Улюблене слово «колись». Колись я сиділа у літній кав’ярні і читала. Але ж це було сьогодні. Але ж БУЛО. А зараз вітер жене мене з горбів, і джміль не літає, а ПРОЛЕТІВ, і майбутнє одноманітне, лише тому, що ми не бездиханні дивимося у світ.

Так. Вона потрапила у пастку кришталевої - аж з рота пара - вересневої ночі. Чим довше вона грюкала ногою в залізні двері, тим очевиднішим видавалося те, що цієї ночі у неї немає притулку.

Проте охоронець врешті відчинив їй. Посміхнувся з розумінням. Тепер ліфт. Дурна комп’ютерна гра. Примітивний квест. Перехід на наступний рівень. Десь там, у звивинах чорних сходів, нев ловний комп’ютерний божок залишив для неї якісь ключі, мечі, скриньки з невизначеними гро шовими еквівалентами, трикутники з живою силою, презервативи з мертвою спермою, глечики з додатковим життям, штучну щелепу рояля, касету із Gentle Gіant, дохлу мишу, синю пташку, червону цеглину, цирозну печінку…

Двері прочинилися безгучно й одразу. І замість тривіального привітання, чи вигуку здивування, чи поцілунку кохання - терпка цівка щільного диму легені-в-легені. Легкий дотик до плеча - стоп.

– Тихо. Привіт. Швидше заходь.

Нездале тупцювання біля рояля. Перманентний холод в кімнаті.. Кава. Кавалки слів. Уламки диму - двох димів, тютюнового і жертовно-терп кого, конопляного. Або гаш? Химерна музика. Шмаття варіантів розмов, жодна з яких не набула продовження. Хижа ніжність. Врешті гаряча ванна - чергова пастка, вакуум у часі…

Вона млосно й моторошно дрімала, поступово відігрівалася, марила віршами німецькою і японською мовами, галюцинувала музикою і незрозуміли ми звуковими контрапунктами. Хлюп…

– Ти зачинив мене ззовні?

– Щоби ти не зникла.

– Пусте.

Рукави неприродно чистої сорочки розцяцьковані кров’ю контролів на споді. Поорані вени не так вражають, як цей бездоганно випраний одяг із закривавленими рукавами. Вона вдяглася в ту сорочку з відчуттям якоїсь погамованої ритуальності незрозумілого обряду (причастя? Яка патетика!). І він був щедрим до нестями. Прагнув віддати їй хоча б дещицю того, що вона дарувала йому просто так, від надміру жіночої сили, граючи.