Чтение онлайн

— А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? — запитав Штірліц. — По-моєму, всі німці — хороші, чи не так?

— Гідна відповідь.

— Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.

— Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.

— А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.

— Дуже приємно, пане Брунн.

— Дуже приємно, пане Кемп.

— Де ви живете?

— У центрі. А ви?

— На кальє Леон.

— В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?

— Саме так.

— Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.

— Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.

Штірліц посміхнувся:

— Це директива?

— Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.

— Дякую. З радістю.

— Тут є з'їзд на путівець, там чудова кав'ярня дона Феліпе. Не були?

— Навіть не чув.

— Простий селянин, але з головою американського бізнесмена. Він знає, що всі іспанці найдужче люблять таємницю, а від своїх жінок у місті нема де сховатись. Франко розігнав усі борделі, так дон Феліпе купив старий сарай за безцінок, приймає гостей при свічках, має дві кімнати для побачень, загрібає величезні гроші, фінансовий нагляд поки ще до нього не добрався, згадаєте моє слово, стане мільйонером…

Кемп звернув на путівець.

«Чому така курява всюди в Іспанії? — подумав Штірліц. — Однакова на півночі, на півдні, сході й заході. Дивовижно червонувата, і сонце в ній здається феєричним, наче на картині жаху; останній день цивілізації; мабуть, стара земля, скеля Європи; тільки в Росії є тихі піщані дороги в соснових лісах без жодної пилинки, та ще в Естонії, більше піде такого нема.

— Он його сарай, на пагорбку, — сказав Кемп. — Зараз осяде пилюка, побачите.

— За контурами він схожий на середньовічний замок.

— Це силосна башта. Земля дорога, так він силоспу башту прилаштував, я ж кажу, справжня американська хватка.

На відміну від американців Кемп загальмував плавно, вміє берегти речі; він тут живе недавно, зрозумів Штірліц, якби він не знав війни, то гальмував би так, як гальмують іспанці і як той водій «шевроле» зі шрамом; тільки німець, що пережив війну, вміє ставитися до машини так, як цей Кемп; у вермахті суворо карали тих, хто різко гальмував, — гостра нестача каучуку, швидке зношення покришок; «удар у спину», так, здається, говорив фюрер «трудового фронту» Лей про недбалих шоферів.

Із замку-сарая вийшов худий дід у селянському вбранні, яке сиділо на ньому фасонисто, чисто по-іспанському.

Ніхто не вміє так красиво одягатись, як іспанці, подумав Штірліц, це в них природжене; коли втрачено державну могутність, одні народи починають опановувати науку, другі тихо собі і животіють, треті шукають утіхи; іспанці, після того як імперія впала, вдалися в міркування — з приводу і без приводу; робити діло влада не дозволяла, контролювала кожен крок підданих, боялась, що не зможе стримати ініціативних; нічого бідолашним іспанцям не лишалося, окрім того як говорити та вдягатися; той не справжній кабальєро, хто не міняє костюм хоча б двічі на тиждень; селянський одяг дона Феліпе пошитий на замовлення, занадто оздоблений строчкою, підігнані всі лінії й продуманий шліц.

— Добрий день, сеньйоре Кемп, радий вас бачити, — щиро привітав дон Феліпе гостя. — Кава чекає на вас, саме така, яку ви любите.

— Дякую. Це мій співвітчизник, сеньйор Брунн.

Старий простяг Штірліцу довгу, тонку, зовсім неселянську долоню; рукостискання його було млявим, наче він беріг силу.

У старовинному сараї було прохолодно й похмуро; пахло деревом; будівля була складена з величезних темних колод; біля каміна стояло старовинне колесо від екіпажа й рицарські лати; ніхто, крім іспанців, не вміє так швидко налагодити побут на порожньому місці, подумав Штірліц; у них природжений естетичний смак, у цьому їм не відмовиш. А взагалі вони схожі на нас; у жодній країні світу гостеві не віддають на ніч своє ліжко — тільки в нас та в Іспанії.

У простінках висіли фотографії матадорів і актрис з написами. Як і в маленьких ресторанчиках в центрі, написи були афектовані: «Сеньйорові дону Феліпе де ля Бока з трепетною любов'ю і на добру пам'ять від маленького Піпіто, який дуже боїться биків, але вдає, що він хазяїн «Пласа де торос». Завжди ваш Франсіско Бельяр»; або: «Дорогий Феліпе, голова — це, звичайно, чоловік, а шия — жінка; куди вона повернеться, туди й голова подивиться. Де ти ховаєш свою донью? Твоя Лоліта».

— А може, хочете щось попоїсти, Брупн? — спитав Кемп. — Тут є досить добрі худіас, дуже смачний сир…

— У вас дружина часом не іспанка?

— Німка.

Його до мене підвели американці, подумав Штірліц; він виконує чужу роботу, німець не пропонує їжу незнайомому, і не тому, що він погана людина, просто так не заведено; традиції, хай їм грець; проте німця можуть дратувати наші горці, які пригощають незнайомого подорожнього, що зайшов у їхній дім, найкращим, що вони мають: німець думатиме, чим він може віддячити, скільки це коштує, чим таке викликано? Господи, який маленький світ, але який розмаїтий, розгороджений, взаємоневідомий…

— Але я не зможу відповісти вам тим самим, — озвався Штірліц. — У мене дуже мало грошей.

— ІТТ добре платять своїм людям. Які мови ви знаєте?

— Англійську та іспанську.

— Досконало?

— А це можливо? По-моєму, досконалість може бути тільки тоді, коли бог зійде на землю.

— Не знаю… Принаймні я, не чекаючи пришестя, досконало освоїв своє діло.

— Дозволяєте собі вільнодумствувати в католицькій країні? Це не проти інструкцій ІТТ?

— Ви богомільні?