Чтение онлайн

— Чого це ви такий підозріливий, — посміхнувся Хайме. — Можете мене обмацати.

— Подзвонили в Мадрід? Дістали санкцію на розмову без вапису?

— Послухайте, з такою людиною, як ви, просто одне «задоволення дружити. Я тепер розумію Еронімо. Може, зустрінемося в Мадраді?

— А що ви мені зможете дати? Я не звик марно витрачати час.

— Я також.

— Мене цікавлять люди із спеціальністю.

— Іспанці?

— Боронь боже! Ми не втручаємося у ваші внутрішні справи. Живіть як хочете. Якщо іспанцям подобається Франко, нехай він ними і править.

— Нами, Пол, нами. Не відділяйте мене від іспанців, я хочу, щоб нами правив каудільйо.

— Не говоріть за всіх, Хайме. Доцільніше сказати «мною». Розумієте? «Я хочу, щоб мною правив Франко».

— Я лише тоді чогось вартий, коли моя служба представлятиме думку нації. Один — це ж порожнеча…

— Один — це один, Хайме. Це дуже багато, та ще коли один — тобто кожен — явище. А от коли суцільні нулі, мільйон нулів, а попереду, окремо від них, одиниця — тоді це ненадовго, одиниця вріже дуба, нулі розсиплються…

Хайме засміявся:

— А ми навіщо? Ми не даємо нулям розсипатись. Ми їх добре тримаємо в руках… Так от, мене теж цікавлять люди із спеціальністю, звісно, не нашого громадянства.

— Якого конкретно?

— Не вашого. Я розумію вас і ціню ваш такт: вас не цікавлять іспанці, мене — американці. А всі інші нехай стануть об'єктом нашого спільного інтересу. Згодні?

— Пропонуєте обмін інформацією?

— Саме так.

— А чому б ні? Звичайно, згоден… Ви — мені, я — вам, дуже зручно.

— Залишите свій телефон?

Роумен поморщився:

— Послухайте, не треба так. Ви ж не дитина, їй-богу! Я дуже добре розумію, що мій телефон ви прослухуєте. Будь; те професіоналом, це надійно, таких цінять… Аматорами, що сліпо повторюють план, розроблений дядями, розплачуються. Будьте одиницею, Хайме. Бійтесь бути нулем. Дзвоніть мені в середу о дев'ятнадцятій, вечір вільний, можемо зустрітись. Де Брунн?

— Агов, — Пол гукнув Штірліца, коли той, поглянувши на годинник, підвівся з-за столика невеличкого кафе за два блоки від автовокзалу. — Ви куди?

— А яке ваше діло? — Штірліц стенув плечима, зразу ж відчувши біль у попереку і втому, що важко опустилась на плечі, немов хтось натиснув дуже сильною рукою на слабку кісточку ключиці.

— Як це так?! — Роумен сторопів од цих слів; ждав чого завгодно, тільки не такої реакції.

— А так. Який сьогодні день? Отож-то воно. Не людина для суботи, а субота для людини. Чи я мушу відмічатися перед тим, як захочу вийти з квартири?

— Дзвонити повинні.

— Чому? Не повинен. Ми про це не домовлялись.

— Брунн, якщо ви не скажете, чого сюди приїхали, я передам вас тутешній поліції.

— Вони люблять нас. Мені нічого не буде.

— Це так, вони вас люблять. Але вони, як і ми, не люблять тих, хто краде гроші, котрі належать фірмі. Тим паче такій міцній, як ІТТ. Ерл Джекобс пов'язаний з іспанцями, за крадіжку вас зашлють на каторгу.

Штірліц закурив, зітхнув, ляснув пальцями; куди йому до іспанців, у тих це від народження; ляскання не вийшло, шепіт якийсь, а не ляскання; тоді він повільно обернувся до стойки, боячись, що біль прониже все тіло, й попросив:

— Дві кави, будь ласка.

— Я не маю часу розпивати з вами каву, — сказав Роумен. — Або ви відповісте на моє запитання, або я зв'яжусь з поліцією, там чекають на мій дзвінок.

— Я відповім вам… Не зліться. Випийте кави, добряче поспішали, звичайно. А дорога погана, треба розслабитись… Зараз підемо туди, куди я хотів піти сам-один. Я любитиму ланку, а ви посидите в сусідній кімнаті… Тільки вона нестримна в емоціях, розбурхає вас, краще зразу прихопіть когось.

— Годі вам клеїти дурня! — Роумен розлютився по-справжньому.

— Послухайте, Пол, я тут працював… Розумієте? В тридцять сьомому, І наймав квартиру в домі жінки, до якої вирішив приїхати в гості… Ви ж знаєте, що нам при Гітлері Заборонялося спати з іноземками…

— Вашому рівню не заборонялось.

— Я тут був ще не на тому рівні, якому дозволялось. Я тоді був штурмбанфюрер, шавка… Та й потім, коли нацизм пре вперед — усім усе забороняють, і ці заборони всі приймають добровільно, навіть з радістю; починають дозволяти, лише коли все розсипається…

— Ходімо. Я імпотент. Приємно послухати, як нацист ричить з місцевою фалангісткою, зоосад у Бургосі.

Штірліц допив каву, поклав на стіл долар, офіціант, який, здавалося, не звертав на нього уваги, кинувся шулікою, змахнув зелененьку й зник на кухні.

Іншого виходу в мене немає, зрозумів Штірліц. Слава богу, що я згадав про Клаудію, невже вона ще тут? А куди вона дінеться? Іспанки люблять свій дім, вона нікуди не могла звідси поїхати. А скільки ж їй зараз років? Вона молодша за мене на п'ять, отже, їй сорок один. Теж не подарунок; єдине, чого я зовсім не вмію робити, то це прикидатися закоханим, це справді страшенний злочин, жінки слабші за нас і влюбливіші, це все одно, що обдурювати дитину… Але вона любила мене, чоловіки краще відчувають, як ставляться до них жінки, ніж вони самі, вони живуть у придуманому світі, фантазерки, нам і це снились такі фантазії, які живуть у них, кожна подібна до Жюль Верна, що не встиг себе реалізувати; хлопчики ніколи не грають у свою війну з такою вигадливістю, як дівчатка в ляльок і в дочки-матері.

Він підвівся, стомлено думаючи про те, як Роумен міг його вичислити; зробив висновок, що тутешня служба почала контактувати з американцями; ще один удар по його надії на дружбу переможців; шкода; бідолашна кулька, нещасні люди, котрі живуть на ній; якась приреченість тяжіє над ними, фатум…

— У вас машина близько? — спитав Штірліц.

— Звичайно.

— А втім, тут недалеко. Підемо пішки?

— Як хочете, — відповів Роумен. — Я ж здоровий, це ви каліка.

Вони йшли мовчки, Штірліц знову трохи накульгував, біль у попереку дужчав; будь він проклятий; усе в нашому житті визначає якась одна мить; я прекрасно себе почував, не було ніякого болю, мені здавалося, що я молодий до тієї хвилини, поки не покликав мене цей хлопцюга; лише одна мить, і все перемінилося.