Експансія-I
Шрифт:
— Краще ми це зробимо пізніше. Іспанці добре слухають в машинах, та й за сусідній столик у ресторані вони можуть посадити своїх людей, краще все зробити на свіжому повітрі…
— Ми поїдемо в «Клуб Йєрро», — посміхнувся Роумен. — Ви ж там були з генералом Гонсалесом… І з Веласкесом були… Я з'ясував, що тутешня секретна служба позбавлена можливості входити в аристократичні клуби, у них немає на це грошей, та й потім — пики квадратні, за милю видно.
— Вас дезинформують, Пол, — відповів Штірліц. — У цих клубах теж працює агентура, тільки про це не знає ваш друг Еронімо. Там задіяні офіціанти й метрдотелі, там також усе контролюється.
— Звідки ви знаєте?
— Я обмінювався досвідом з секретною службою Франко ще в тридцять сьомому році, коли жив у Бургосі… Гейдріх… Чули про його салон «Кітті»? Він зробив у Берліні аристократичний клуб для своїх… Говори що хочеш… І читав записи найвідвертіших розмов через дві години після того, як вони закінчувались.
Роумен так зареготав, аж зігнувся навпіл; він добре натренований, подумав Штірліц, таку вправу можуть робити тільки дуже гарні гімнасти; стоячи, хай так, але виконати це сидячи непросто.
Посміявшись, Роумен сказав:
— Докторе, Німеччина це Німеччина. Ви взагалі особлива країна, але тут офіціантів наймають аристократи, вони їм платять великі гроші, вдвічі більші, ніж професорам в університеті. Який же смисл їм видавати тих, хто платить?
— Прямий, — відповів Штірліц. — В особливому відділі таємної поліції, який веде аристократів, їм сказали, що посадять їх, на це тут не треба рішення суду, — якщо вони не виконуватимуть усього того, що їм накажуть… Хто ж наважиться втратити дві професорські плати?
Роумен знову закурив, скрушно похитав головою:
— Ну й режим, га?! Ну, прокляті коричнево-голубі бардаки! Ну, блювотна помийна яма… У вас і логіка якась особлива, нормальна людина не відразу її зрозуміє, така вона звивиста… Як можуть жити держави з такою змієподібною логікою, чому не розваляться?!
— Це ми пройдемо іншим разом, — усміхнувся Штірліц. — А тепер скажіть мені, тільки без зайвих емоцій: жінка, яка живе у вас, завдала вам прикрості фактом своєї зустрічі з Кемпом?
Роумен зробив дві короткі, але дуже глибокі затяжки й відповів:
— Навіть не знаю, як повестися, докторе… Чи знову врізати вам у лоба, чи признатися, що вона працює проти мене…
— От ви й почніть відлік з того моменту, як її до вас підвели, Пол… Ви легше зрозумієте, в чому ви могли провинитися перед тими, хто за вами стежить…
— Як ви думаєте, якщо Кемпу добре заплатити, він виконає те, про що його попросять?
— Нічого він не виконає… І не треба йому платити, він не продажна шлюха… Ви правду сказали, він був резидентом у Лісабоні, він із касти… Він не перепродається… Таких людей не можна просити. Вони не дуже розуміють значення цього слова, воно забарвлене пастельними тонами дитинства. Він уміє виконувати наказ. Він, коли накажуть, зробить усе, що завгодно.
— Чий повинен бути наказ? Корпорації ІТТ? Вона служить мені, і без мого відома там нічого не робиться…
— Ви й справді так думаєте?! Чи хитруєте?
— У вас є підстави не вірити мені?
— Є. Не вам служить ІТТ, а ви служите їй.
— Про це я немало читав у марксистських пропагандистів, докторе, не треба…
— Я вичитав це в тих документах, які мені доручили розсортирувати в архіві. Можу довести.
— Доведіть.
— Добре. Приїздіть завтра в ІТТ, я вам покажу дещо. Але ви не відповіли на моє запитання…
— Відповім… У нас є час. Про всяк випадок запам'ятайте адресу… Це Грегорі Спарк, з ВСС, він зараз проживає в Голлівуді, «Твенті сенчурі фокс», чотириста двадцять вісім, Біверліплейс. Це коли ви не зможете знайти мене, але вам треба буде передати мені щось дуже спішне. Запам'ятали?
— Так.
— А що стосується спонукальних причин, які підштовхнули мене на авантюру з прихованими наці… Якісь речі, пов'язані з практикою моєї роботи, я не маю права відкривати вам. Те, в що я вас кличу, — моя особиста справа.
Я роблю її у вільний від служби час. Ви ж радіо слухаєте?
— Люба моя людино, та вам відпущено години. Вас уже взяли на гачок, вас звинувачують у зв'язку з червоними. Але ви не простий обвинувачений, а той, що працює в розвідці державного департаменту і, отже, має доступ до абсолютно секретних матеріалів. А хто в них зацікавлений? Червоні! Всі ці Брехти та Ейслери. Ви розумієте, що живете під гільйотиною?
— Америка — не рейх, докторе.
Штірліц жорстко усміхнувся:
— Тоді навіщо ви цікавитесь можливістю інфільтрації тоталітаризму нацистського типу в пору демократичного суспільства?
— Я опублікую ті матеріали, які хочу одержати з вашою допомогою, докторе… А це, мабуть, досить страшні матеріали… Дещо я вже знаю… Про тих наці, яких змушений був залучити на нашу службу… Я не маю права про це говорити, але мені доведеться сказати про це, якщо справа зайде аж надто далеко і вони занесуть сокиру над шиями Ейслера й Брехта… Ці два німці вчили мене боротися проти Гітлера. вони не просто великі художники, вони солдати одного зі мною батальйону…
— Кому ви скажете про це?
— Людям.
— Зберете мітинг?
— Є газети й радіо.
— Скільки коштує хороша газета, Пол? У вас вистачить грошей, щоб купити газету? Чи заплатити за годину часу на Сі-Бі-Ес? Не будьте ви ідеалістом, справді.
— А ким накажете бути? Матеріалістом, чи що?!
— Назвіть це прагматизмом, не сперечатимуся.
— Прізвище Ейслер вам давно відоме? Про що воно вам говорить?
— Найбільше мені сказала ваша реакція, коли згадало це прізвище лондонське радіо. Я бачив, що з вами творилося, коли ви прочитали телетайп про засідання Комісії по антиамериканській діяльності…