Чтение онлайн

На шкалі глибиноміра значилось: п'ятсот п'ятдесят метрів.

Якби мені раніше хто сказав, що під водою можна побачити сніг, я б ніколи не повірив. Тепер же переконався: підводні «заметілі» бувають. Та ще й які!

Місцями батискаф потрапляв у таку густу хурделицю, що видимість зовсім зникала. Сповиті молочно-білою пеленою, ми пробиралися наосліп, не зважаючи на те, що потужні прожектори освітлювали кожен метр дороги.

Узористі, зірчаті сніжинки запорошили водяне «піднебесся». Коли ми зупинялись, вони висіли непорушно. Та ось двигун запрацював, і сніг — дивина! — полетів знизу вгору, назустріч батискафу.

— А це що? — поцікавивсь я, коли, пробившись крізь суцільну пелену метелиці, опинилися на оточеному драглистими кучугурами чистоводді.

— Справді — що? — подав голос і Заєць, хитро посміхаючись.

Коридор, по якому пробиралися — неширока смуга води поміж кисільних берегів, — нагадував ущелину серед скель — засніжених, із глибокими зазубринами вподовж хвилястої торочки скель. І біля кожної, неначе вкриті памороззю ліхтарі або як роздуті риб'ячі пузирі, — грона куль.

Данило помітив моє здивування, підморгнув командирові.

— Як тобі наш новий служитель науки?

— Хлопець хоч куди, — відповів Кім. — Гострозорий, старанний.

— Та я не про те, — вів своєї пілот. — Мене цікавить ось що. Невже цей сніг, ці кулі для Гайового новина?

— Мабуть, — сказав командир. — Василь же вперше спускається під воду.

З'ясувалося: сніг, драглисті кучугури, кулі-ліхтарі — все те, що мене здивувало, — зоопланктон, інші мікроорганізми — маленькі рачки й медузи. На сотні метрів углиб заповнена їхніми прозорими тілами вода. От ми і врізалися в них, освітивши прожектором ті кучугури.

Навіть на тисячометровій глибині і ще нижче побачили рибу.

То тут, то там, звиваючись, гойдалися, шугали розпливчасті, видовжені тіні. Риба була химерна — змієподібна, сплюснута, з широко роззявленою пащею на великій, схожій на трикутник голові. Вона ніби скам'яніла, нерухомо стояла на одному місці.

Повз ілюмінатор пропливали косяки мальків.

Деякий час батискаф ішов з вимкненими прожекторами, і мілька та дрібні креветки, фосфорично сяючи, здавалися рухливими зорями й сузір'ями. І, так же сяючи, хвостатими кометами прокреслювали «небозвід» в'юнкі вугрі.

Ми поринали нижче й нижче. Не раз потім згадаються підводні мандрівки, привидиться уві сні, що я лечу в безвість, якій немає ні початку, ні кінця.

— Ти там живий? — поцікавився Заєць, прочинивши двері у мій відсік.

— Живий, — озвавсь я.

Мандрівка була така захоплююча, що я, не відриваючи погляду від монокулярів, заворожено дивився в безодню. І все побачене, як і наказали, занотовував у щоденник.

Записав і дещо зайве, так би мовити, додав від себе.

Василь Окань згодом жартома дорікнув:

— Слухай, тезку, сюди! Відбив ти у мене кусень хліба — став, як і я, Нестором-літописцем, щоправда, — літописцем підводним.

А начальник експедиції, Гліб Семенович, прочитавши зроблені мною нотатки, зауважив:

— Непогано, колего! Одначе — багато експресії й емоцій. Ну, подумайте самі, навіщо в діловому документі зазначати: «БОЖЕ, ЯКІ гарні рибки! Вони нагадують метеликів над ромашковим лугом». Або оце: «Галузка шестипроменевого корала, ніби Наталчина коса…» Це щось дуже особисте, товаришу Гайовий! І для науки, слово честі, не має інтересу.

Дісталося мені й за милі жіночі голівки — знову-таки Наташин профіль і анфас, — якими я обмережив поля свого підводного зошита.

— Пушкін теж любив малювати на полях чернеток жіночі голівки, — хотів було виправдатись я.

— Так, малював. Але ж то Пушкін — геніальний поет, а ви, колего, лише спостережник, крім того, науковий, — уточнив Гліб Семенович.

Критику доведеться врахувати. А поки що ось кілька уривків із того «наукового» документа.

«…Ох, не можу! — записав я. — Потримайте мене за талію. Все — ніби сон, мовби казка. Ця синя-синя вода, ця бездонна глибочінь. Шик-модерн, люкс-торпеда!

Заєць каже, що перша підводна мандрівка завжди так вражає. Альфред чимало спускався на дно, тому знає, що до чого. Розумний, босило, аж страшно!

Наш гостроязикий Окань зауважив: Заєць, мовляв, надзвичайно розумний, але на диво бездарний. Чи так це, я до пуття не розібрався. Поживемо — побачимо.

Згадався мені чомусь — і де? — під водою — Кукса, який теж просився в екіпаж батискафа. Між іншим, Сашко виявився непостійним: до кінця не зміг витримати характеру. Вчора він послав Моніці радіограму: «Котьку, я тебе хотів зробити морською царівною, і через це мені влетіло по зав'язку. Безмежно твій О. Кук».

…Підводний апарат іде повільно. Та якби він навіть мчав, то й тоді б я повинен був устигнути все, що побачу, записати в щоденник.

Мої спостереження, зазначив Антрекот, проводжаючи нас у глибини, чого доброго — стануть епохальним відкриттям у науці. Звичайно, більше треба писати про риб та медуз, ніж про наших Ромео й Джульєтту — Моніку й Куксу.

Риби тут, хоч як це дивно, багато. Але вся вона — чим не привиди, вихідці з того світу! — скарлючена, непропорціональна. То голова велика, то хвіст або тулуб, як чорна блискавка, звивається зигзагами; на спині, замість плавців, довжелезні відростки-антени.

Риба аніскілечки не боїться нашого апарата, наближається до нього впритул, антенами торкається металевого корпусу. І знову неквапно відпливає, спрямовуючи антени врізнобіч, ніби до чогось прислухається та щось нечутне вловлює в цьому безмовному океані.

Час від часу Кім бере пеленг — орієнтується по підводних акустичних маяках, один з яких на дні долини і два на схилах розверзлих вулканічних кратерів. Місцезнаходження наше уточнюють і на «Садку», передаючи потім координати на батискаф. А все ж (на великих глибинах теж струмують течії) нас зносить убік, на південний схід від наміченої цілі. І тому пілот загальмовує спуск. Батискаф рухається по горизонталі, аж поки знову не опиняється над потрібною ділянкою дна.