Чтение онлайн

Сіяк також зрозумів, що час переходити до головного, і, скориставшись меншою швидкістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.

– Ти добре знаєш Чечню?

Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбіносів не беруть.

– Ні, – сказав я. – Був там, ото і все.

– На чиєму боці?

– На нашому. Ви ж знаєте.

Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на… своєму боці.

– Є одна пропозиція, – сказав він те, що вже давно було зрозуміло, – просто так із прізону нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». – Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив: – Саме пропозиція – не наказ. Тобто ти можеш відмовитись. Якщо погодишся – оплата подвійна, як за бойову операцію. А в разі відмінного виконання – винагорода. Півмільйона франків.

Моєю грудною кліткою пробіг холодок. Не тільки тому, що вражала сума сто тисяч баксів, а ще й через те, що вона якраз дорівнювала страховому відшкодуванню за мою смерть.

«Пежо» вже з’їхав з автобану і котився вузькою бетонованою дорогою серед поля. Зупинився перед шлагбаумом «STOP», той піднявся угору, як гільйотина.

– То що, їдемо далі? – спитав Сіяк. – Подумати ще буде час.

Здавалось, він просто грається зі мною, випробовує на ще один тест, адже поки що не було про що й думати – хіба подумки лічити купу грошей, яких вистачить мені не лише на пристойний пам’ятник, але й на скромний мавзолей.

Попереду була ще ґратчаста металева брама, яка теж відчинилася автоматично (цей чорний «пежо» і його господаря тут добре знали), а далі ми зупинилися перед дерев’яним двоповерховим будиночком, який здивував мене своєю непоказною простотою. Тоді я ще не знав, що навіть військовий штаб НАТО (не Брюссельська штаб-квартира, а саме польовий SHAPE) тулиться в таких же непримітних клунях.

Всередині теж не було нічого особливого, тут стояла лінива тиша, і вартовий легіонер у білому однострої не подав ані звуку, лиш витягнувся у струну.

Ми східцями піднялися на другий поверх, і тільки тут, проходячи довгим вузьким коридором, я побачив на дверях банальні конторські таблички з написами «Відділ з питань планування й політики», «Відділ оперативного реагування», «Відділ моніторингу міжнародних кризових ситуацій»…

Авжеж, саме ці останні двері штовхнув Андре Сіяк і пропустив мене наперед.

У приймальні за комп’ютером сиділа породиста кобилка в дим-окулярах, з розкішним буланим хвостом, схопленим угорі чорним бантом, і я, згадавши своє пасовисько, ледве не заіржав. Може б, це ще зрозумів тонкий психоаналітик Андре Сіяк, але не господар кабінету, який видавався аж надто суворим, хоча зодягнутий був у цивільне. Проте не відомо, чи то він сірий твідовий костюм дібрав до сірих очей, чи, навпаки, підігнав сірі скляні очі до свого дорогого костюма. На його місці я, наприклад, був би значно поштивішим з потенційним володарем ста тисяч баксів і, можна сказати, франковим напівмільйонером.

На відміну від Андре Сіяка він без жодних передмов подав мені кольорову карту невеличкого формату і попросив запам’ятати всі населені пункти, обведені червоними кружечками. Таких було п’ять.

Не минуло й хвилини, як знавець міжнародних кризових ситуацій простяг руку і, забравши мапу, подав мені таку саму, але цього разу без географічних назв. Тобто це вже була бліда контурна копія попередньої.

– Позначте об’єкти, які ви запам’ятали, – звелів він і подав мені червоний маркер.

Це нагадувало гру в хрестики-нулики, але я слухняно позначив у центрі Грозний, ліворуч північніше – Моздок, праворуч – Гудермес, а південніше ще два нулики – Ножай-Юрт і Ведено.

Якусь мить повагавшись, я трохи відступив од Моздока і для повного кайфу таки поставив хрестик.

Він узяв мапу, оглянув її і подивився на Андре Сіяка. В його сірих очах не було ні задоволення, ні здивування. Тільки холодний спокій. Потім він перевів погляд на мене.

– А що це за хрест?

– Там мене поховали, – сказав я.

Я вилетів на Північний Кавказ як представник Міжнародного Червоного Хреста, і, дрімаючи в череві вантажного «боїнґа» (чого мені найбільше бракувало в Легіоні, то це сну), я сну… сну… снував собі думочку, що хрест – то таки особливий знак, який, крім усього, має ще й силу провидіння. Варто було мені намалювати його червоним маркером на контурній мапі, як він уже перемістився на мої груди, – це був пільговий знак війни – не стріляти! – хоча й нагадував той-таки хрест в оптичному прицілі.

Це я вдруге вирушав у ті краї, причому обидва рази, можна сказати, з однаковою місією «cherchez la femme» [3] . Та якщо першого разу я самотужки подався в те пекло наосліп і голіруч, то тепер моя «червонохресна» місія мала чітко вироблений план і надійне забезпечення. На перший погляд, завдання було іграшковим. Я навіть не міг допетрати, звідкіля набігали оті сто тисяч, – власне, сама винагорода і видавалася найнебезпечнішою в цьому вояжі, оскільки, вочевидь, припускала неабиякий ризик. Інакше все скидалося б на романтичну прогулянку, та ще й у парі з «дорогоцінною» кралею, котру я мав підібрати в одній глухій місцині і, пильнуючи, щоб з її голови не впала волосина, доправити до Марселя.

– Федерали полюють не лише на чеченських лідерів, а й на всіх їхніх родичів, – ще тоді сказав шеф відділу кризових ситуацій.

– У Басаєва вже немає нікого, – я подивився в його сірі скляні очі, але вони так і лишилися непроникними. – Тепер це самотній вовк.

– Однак не треба забувати, що в заручники потрапляють і представники міжнародних організацій. І не тільки в заручники. Яка ймовірність того, що вас там можуть упізнати?

– Майже ніякої, – сказав я.

– Майже… Цього «майже» не виключає навіть ваша тамтешня смерть?