Чтение онлайн

— Буде надзвичайно сумно, моя люба, якщо бідолашна Ізабелла збереться поїхати кудись в інше місце, а не в Гартфілд.

Містер Вудхаус ніколи не брав до уваги прагнення містера Найтлі зустрітися зі своїм братом або чиєсь інше бажання побачитися з Ізабеллою. Його хвилювало лише власне бажання. Він трохи помовчав, про щось розмірковуючи, а потім сказав:

— Але я не розумію, чому бідолашна Ізабелла мусить повертатися так швидко разом з ним. Мабуть, Еммо, я спробую переконати її побути з нами довше. Вона та діти можуть запросто залишитися тут.

— Годі, тату — тобі цього ніколи не вдавалося зробити, і ніколи не вдасться. Ізабелла не любить залишатися сама без чоловіка.

Заперечень не виникло, бо це було дійсно так. Містер Вудхаус зітхнув, неохоче погоджуючись із цим неприємним для нього фактом. Емма, побачивши, що від згадки про прихильність його дочки до свого чоловіка настрій містера Вудхауса підупав, негайно ж спрямувала розмову таким чином, аби він знову піднявся.

— Я впевнена, що доки мої брат та сестра будуть у нас, Гаррієт присвятить нам стільки свого часу, скільки зможе. Не сумніваюся, що їхні діти їй сподобаються. Ми дуже пишаємося дітьми, правда ж, тату? Цікаво, кого вона визнає за симпатичнішого — Генрі чи Джона?

— Авжеж, цікаво. Бідолашні малята, вони будуть такі раді приїхати. Знаєш, Гаррієт, їм дуже подобається бувати в Гартфілді.

— Ще б не подобалося, сер! Я впевнена, що нема тих, кому б це не подобалося.

— Генрі — гарний хлопчисько, але Джон — той дуже схожий на свою матусю. Генрі — старший, його нарекли на мою честь, а не на честь батька. Мабуть, для декого дивно, що старшому дали не батькове ім'я, але це Ізабелла наполягала, щоб його назвали Генрі, що — як на мене — було дуже мило з її боку. А який він кмітливий! Вони обидва надзвичайно розумні і такі цікаві. Можуть підійти до мого крісла і сказати: «Дідусю, дай мені шматок мотузки!», а якось Генрі попросив у мене ножа, та я відповів, що ножі виробляють лише для дідусів. Гадаю, їхній батько дуже часто поводиться з ними надто грубо.

— Він видається тобі грубим, — сказала Емма, — тому що сам ти — дуже лагідний; але коли б ти міг порівняти його з іншими татусями, то тобі так не здалося б. Він хоче, щоб його хлопці були активними та загартованими; і коли вони бешкетують, то час від часу зупиняє їх різким словом, але він — люблячий батько; певна річ, містер Джон Найтлі — ніжний і люблячий батько. Обидва сини від нього в захваті.

— А потім заходить їхній дядько і підкидає їх до стелі так, що аж страшно стає!

— Але їм це до вподоби, тату; ніщо інше не подобається їм так сильно. Вони такі раді цьому, що коли б не введене їхнім дядьком правило підкидати їх по черзі, то ніхто з них не захотів би поступатися.

— Ну не знаю. Я цього не розумію.

— Ми всі такі, тату. Одна половина людей не розуміє веселощів, до яких вдається друга половина.

Близько полудня, якраз коли дівчата збиралися розійтись і готуватися до звичного обіду, що починався о четвертій, знову з'явився герой цієї неповторної шаради. Гаррієт не витримала і відвернулася, але Емма не знітилась і зустріла його зі своєю звичайною усмішкою. Поглянувши йому в вічі, вона швидко побачила, що містер Елтон свідомий того, що здійснив перший крок, зробив перший хід; тепер же він прийшов подивитися, як лягли карти. Однак вигадана причина його приходу полягала в бажанні дізнатися, чи зможе товариство, що збереться ввечері у містера Вудхауса, обійтися без нього і чи необхідна буде його присутність у Гартфілді взагалі. Якщо необхідна, то йому доведеться відкласти всі інші справи, а якщо ні — то його приятель Коул так гаряче запрошував його на обід і так на цьому наполягав, що він пообіцяв йому прийти при нагоді.

Емма подякувала йому, але не могла допустити, щоб він розчарував через них свого друга: її батьку і так не бракувало партнерів для гри в робер. Містер Елтон повторив запитання — вона повторила відповідь; він був уже зібрався відкланятись і піти, як вона взяла зі столу аркуш і, повертаючи його, мовила:

— Ледь не забула! Ось шарада, котру ви так люб'язно нам залишили; дякую, що дали можливість із нею ознайомитися. Ми були від неї в такому захваті, що я навіть насмілилася записати її до збірки міс Сміт. Сподіваюся, ваш приятель не сприйме це хибно і не образиться. Певна річ, я переписала лише перші вісім рядків.

Містер Елтон був явно заскочений і не знав до пуття, що й казати. На його обличчі з'явився вираз непевності та сум'яття; він промимрив щось про «честь», поглянув на Емму і на Гаррієт, а потім — побачивши на столі відкритий альбом — узяв його до рук і почав уважно придивлятися. Намагаючись якось згладити ніяковість моменту, Емма всміхнулась і мовила:

— Мушу вибачитися перед вашим приятелем, але не варто робити настільки гарну шараду надбанням лише двох людей. Якщо він пише такі елегантні вірші, то мусить переконатись у схвальному ставленні до них кожної жінки.

— Скажу не сумніваючись, — відповів містер Елтон із чималою непевністю в голосі, — принаймні, якщо думки мого друга збігаються з моїми — я впевнений, що коли б мій приятель побачив таку честь, виявлену до його скромних рядків, яку бачу я, —із цими словами він знову поглянув на альбом і поклав його на стіл, — то він визнав би це за найвизначніший момент у його житті.

Після цієї промови він хутенько вийшов. І якраз вчасно, бо — попри всі його гарні і приємні риси — його промовам була притаманна певна помпезність, від якої Емму розбирав сміх. Вона вискочила, щоб сповна віддатися цьому бажанню, залишивши ніжні й піднесені радощі на долю Гаррієт.

Хоч була вже середина грудня, погода ще дозволяла дівчатам робити більш-менш регулярні прогулянки. Якось одного ранку Еммі треба було відвідати з благодійною метою сім'ю бідних і хворих людей, яка мешкала недалеко від Гайбері.

Їхній шлях до цієї віддаленої хатинки пролягав по Церковному провулку, що впирався під прямим кутом у широку, хоча й неправильну за формою, головну вулицю містечка. На ній, як можна було здогадатись, і розташувалося благословенне житло містера Елтона. Спочатку треба було пройти повз декілька непоказних помешкань, і тільки потім відкривався пасторський дім. Це був старий і не надто добрий будинок, що височів за чверть милі від початку провулку і майже впритул підходив до дороги. Розташований він був невдало, але нинішній власник добряче його причепурив; так чи інакше, але дві подруги ніяк не могли пройти повз цей будинок, не стишивши ходи і не кинувши на нього зацікавлених поглядів. Реакція Емми була такою:

— Ось він який. Одного дня ти опинишся тут разом зі своїм альбомом для загадок.

А Гаррієт відреагувала таким чином:

— Леле, який чудовий будинок! І який красивий! А оті жовті штори так подобаються міс Неш!

— Я не часто буваю тут тепер, —сказала Емма, коли вони йшли повз житло містера Елтона, — але сподіваюсь, що згодому мене з'явиться можливість мало-помалу поближче познайомитися з усіма загорожами, воротами, ставочками та деревцями в цій частині Гайбері.