Чтение онлайн

Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, a я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамо¬ваній злобі розпихаю меблі, й хочу все знищити. «Се підло, cе безглуздо»,- кричить у мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! Ce насильство!»-бун¬тує моя істота. «Се закон природи»,-говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі доло¬нею… A-a!

Я сиджу так довго.

Чи тo мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно - кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. A може, їй легше? Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеть¬ся, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата?

Хіба ж cе неможливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навіть лікарі од мене одмовились, a проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!

Свистить? Ні, справді, наче легше їй дихати… Коли б тільки заснула. Коли б заснула… To я, мабуть, помилився при прощанні з лікарем. Він не міг би дивитись так сміливо мені в очі…

Раптом дикий крик, крик матері, викидає мене з крісла.

Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь наосліп, все перекидаю, б'юсь руками об двepi й наскакую на жінку, що

в істеричному нападі ламає руки… Я все розумію… Аж ось кінець.

Ну, з т о ю мені вже нічого робити, треба заспокоїти жін¬ку. Я її обіймаю, втишую, говорю якісь слова, яким сам не вірю, і цілую холодні, мокрі од сліз руки. За поміччю Ка¬терини, лаврових крапель, поцілунків і холодної води мені вдається врешті очутити жінку й вивести її зі спальні. Вона вже не кричить, вона гірко, нерозважно плаче. Хай випла¬четься, бідна.

A я біжу у спальню. Чого? Хіба я знаю? Щось тягне мене. Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця при¬сохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у га¬рячці.

Посеред хати, на великому подвійному ліжку, на білих ряднах, лежить моє кришенятко, уже посиніле. Ще дихає. Слабий свист вилітає крізь спечені уста і дрібні зубки. Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, a мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі, незгашену свічку, що крізь зелену ум¬брельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути.., ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теп¬лого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він нена¬жерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше… Геть, геть із дому якомога швидше…

Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од

роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так ста¬лося з життям моєї дитини?

A проте природа радіє.

I чого не змогла зробити картина горя, те викликала pa¬дість природи. Я плачу. Сльози полегкості капають услід за платочками, a я з жалем дивлюсь на не потрібну мені зелену чашечку, що лишилась у руках…

Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж - сталося. Факт. Може, їй ліпше тепер. Хіба я знаю?

Факт!.. A як трудно повірити мені сьому фактові, пого¬дитися з ним. Ще недавно, усього шість - ні, п'ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноже¬нят. Чи ви завважили, яка тo радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно - просто, здається, вчора було - стояли ми з нею під нашою любимою виш¬нею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Mи держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось сине небо, a на траві гралось весняне сонце.

A от тепер…

Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись із її вигадок.

Коли я чесався щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери «р», a замість «стидно» казала «стиндо».

Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, прихо¬дила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніж¬ками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, a другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунку розпалену грою щічку.

Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, - моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я ці¬кавлюся, я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали, - i в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, нати¬каюсь на стіл, a на ньому…

To ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, a цілих шість…

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.

Потому дивлюся на неї.

Вона лежить, простягши голі ручки, витягнена й ненату¬ральна, як воскова лялька. Ha ній коротенька біла суке¬ночка, i жовті нові капчики з помпонами, що я недавно ку¬пив їй. Вона так тішилася ними.

B її головах горить світло. Ce чудне, неприродне, бліде, мов мертве, світло серед білого дня. Тремтячим блиском воно цілує мертві щічки.

Я дивлюcь на cе воскове тіло, i дивний настрій обхоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жод¬ного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, a за чимсь іншим, живим, що лишилось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням.

A моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій, вже запи¬сує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі… колись… як матеріал…