Факир
Шрифт:
– Вибачай, друже, - неголосно мовив Тон, - сьогодн ламаю носа без попереджень. Поспшаю.
– Плюнув на безпорадне тло. Воно уже не ворушилось. Пдхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешт це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути н хвилини. Лишити комусь ншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфу... Примря свиту з чужого плеча. Важку, поношену й сру. Як його безпорадне життя.
Котра там година? Ага. За всм - друга. Ого. Треба поспшати... Еге ж...
07 серпня 1993 року, Афни, 12 год. 57 хв.
Наступного дня - але вже одягнений у легкий пляжний костюм вд "Lacoste" - Тон за три хвилини до першо зазирнув до "Нарциса". Сьогодн люднше. Устигли добряче насмалити. Скрзь плавали сиз хмаринки, котр, як пустотлив допитлив дти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто - до всього взагал. Тон навряд чи стане винятком.
Непоквапом чимчикуючи до столика, помтив, що за ним сидв тип рокв сорока. Вн мав тонк губи, правильно форми нс, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, нж звичайна чоловча зачска. Й уважно читав "The New York Times".
Тон пдйшов ввчливо сказав:
– Е-е-е, мстере, перепрошую, тут така проблемка...
– Уваги на Тон нхто не звернув.
– Чи не могли б ви перессти? У мене тут зустрч. Знате... серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозумйте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.
ншим разом Тон б себе не впзнав. А впзнавши - зробив соб друге попередження. Вдразу. Таких прохацьких нтонацй вд себе нколи не чув. навряд чи колись почу.
– З величезним задоволенням... виконав би ваше прохання, - привтно дивлячись на Тон, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона крзь його товсту шкру, - але теж маю тут зустрч.
– коли ж, якщо це не тамниця?
– поцкавився Тон.
– О тринадцятй.
– Чоловк поглянув на годинника.
– Мй приятель запзнються, але, гадаю, з'явиться з хвилини на хвилину.
– То як же бути?
– нервово поглядаючи на двер, запитав Тон й затарабанив ногою по пдлоз.
– гадки не маю, - вдповв незнайомець знову втупився в газету.
Тон поглянув на годинника: п'ять на другу.
– Ваш теж затримуться?
– запитав спостережливий незнайомець.
Тон мовчки кивнув. А всередин прокинулась тривога.
– То ми з вами колеги?
– надокучав необов'язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним.
– Урешт...
– продовжив вн, наче виршив якнайскорше роздратувати Тон.
– Чом би й н? Оскльки наших приятелв поки нема, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.
– Облиште ц дурн жарти, - починав кипти Тон з двох причин: по-перше, Режисер усе не з'являвся, а по-друге... Цей надокучливий незнайомець... Вн уперто набивавсь на щир зуботичини.
– Ну, про що ми з вами будемо говорити?
– Ну, скажмо, про театр, про п'си, про красивих дочок мльйонерв, про хн амурн пристраст, врешт-решт, мстере Хейвен!
Тяжкий молот угатив у тм'я. Звдки цей "читач" усе зна? Учора хньо розмови чути нхто не мг! Тод ж звдки? Може, це спецагент, Тон на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер цей незнайомець - одна ватага? тепер будуть його шантажувати? Але навщо? Грошей вн не ма. Та й який може бути шантаж, коли до ниншньо хвилини у будь-яких його дях не було жодного кримналу. А за злочинн думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала ггантською в'язницею...
– Пробачте за невинний жарт, - обрвав думки Тон незнайомець.
– Я - ваш учорашнй спврозмовник.
– Чоловк говорив спокйно й упевнено.
– нхто не запзнився.
Тон дивився на "читача" й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! Вн абсолютно не вчорашнй "Гоффман"!
– Я схожий на слпого чи божевльного?
– кинув жменю грубощв хлопець.
– Пробачте, якщо вас щось образило.
– Той самий спокйний та врвноважений тон.
– Розумю. Моя зовншнсть... Учора - Дастн Гоффман. Ви впзнали. А сьогодн знань у кномистецтв не вистачило. "Жнку французького лейтенанта" ви не дивилися. Як "Виворт дол", очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джерем Айронс, звичайно ж, за популярнстю з Гоффманом не зрвняться, але завряю вас - теж досить пристойний кадр.
Ошелешенсть Тон не минала. У це неможливо поврити! Тон не врив. Як таке може бути? Як???
Та ось вн нарешт збрав думки докупи збуджено мовив:
– Хочете сказати, що вчора й сьогодн ви вдтнули голови вдомим акторам пересадили х соб?
– Хлопець перекинувся на бика втупився в червону ганчрку.
– Даруйте, але я не п'ятилтн хлопченя, щоб врити в цю фантастику.
– Заспокойтесь, друже.
– У голос - "нуль емоцй".
– Усе просто. Вдмнний грим плюс вртуозне умння ним користуватися - мамо результат. Навщо це все - казати, гадаю, нема потреби.
Здивовансть не минала. Прошила все ство й гасала ним, нби вересневий першокласник, випущений на першу перерву.
– Якщо все так, - за якусь хвильку ожив Тон, опанувавши себе, - то ваш маскарад я оцнив би "ффт-ффт". З одного боку - все логчно. Справжнй фейс надйно захований. Але з ншого... Обличчя вдомих людей легко впзнаван. привертають непотрбну увагу.
– На щастя, ви помилятесь, - упевнено почав Режисер.
– Ус думають, що то - надзвичайна схожсть. Ну, помркуйте, чи буде знаменитсть одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспорт загального користування , нарешт, вдвдувати такий непоказний бар, як оцей "Нарцис"?
– Логчно, - погодився Тон й додав: - Ви чудовий актор, Режисере. До реч, можна я буду вас так називати?
– Чом би й н?
– з риторичною вишуканстю мовив "Айронс".
– Чудово.
Вдчувши полегшення, Тон св напроти. Тривога зникла. Тепло воскресло над наповнювало тло, перелившись через внця душ.
– Цкаво, - усмхнувся Режисер, - скльки б ще ви терпли мо запитання?
– Недовго.
– Лакончнсть вдповд пдкреслювала ршучсть.
"Айронс" вдклав газету й тихше запитав: