Чтение онлайн

— Міг.

— І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він був з рацією, заховав би її в тайнику разом з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.

— Рацію абверівці могли залишити, — заперечив Бобрьонок. — У тієї ж Параски.

— Надто далекоглядно, — сказав Толкунов, але не дуже впевнено. — Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.

Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашковицькі корови — трава росла добре, й пастухам не треба було далеко ганяти череду.

Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати, знайшли галявинку й заховалися поміж ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю, кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили довкола, а до них ніхто не підійшов би непомічений.

Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги.

— Як ти вважаєш, якщо покурити? — запитав Толкунов.

Майорові також смертельно захотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла почути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.

— Давай, — погодився, — тільки обережно…

Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно — знали, не куритимуть цілу ніч.

Потім полягали поруч головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, із жалем:

— Війна скоро скінчиться…

— Скоро, — погодився Бобрьонок радісно. — От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам.

Толкунов не погодився:

— Робота тільки й почнеться…

— Скажеш таке!

— А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?

— А-а, ти он про що… — протягнув Бобрьонок. — А я подам рапорт про демобілізацію.

— Ти що? — аж жахнувся капітан. — Ти ж ас контррозвідки, три ордени, хто тебе відпустить?

— Що ордени… — зітхнув Бобрьонок, але, сам відчув, не зовсім щиро, бо не байдужий до своїх нагород — два Червоних Прапори й орден Вітчизняної війни другого ступеня заробив чесно й законно пишався ними.

— Ордени — це визнання, — заперечив Толкунов переконано. — Наші документи, збагнув?

Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п’ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…

— Ти це справді про демобілізацію? — перепитав Толкунов.

— Вирішив.

— Дурницю робиш, — вів далі Толкунов, — для тебе в армії всі двері відкриті. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

— Геолог я, розумієш?

— Ну і що? А я працював у МТС.

— Якщо любиш свою справу…

— А я цю полюбив… — Толкунов погладив обшарпану кобуру пістолета. — Тільки мені важче буде. Сім класів… Двадцять сім диверсантів — оце і є мій атестат!

— Ще й який! — заспокоїв його Бобрьонок. — І все тобі зарахується.

— Спіймаємо ми зараз цього шпигуна клятого, — несподівано перевів розмову на інше Толкунов, — і відіспатися можна. Я б задрімав на хвилин шістсот.

— І я б…

— Ні, ти б до Галки побіг…

Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галюню: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей ще не бачив у жодної жінки.

— У нас є час поспати, — тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. — По сорок п’ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.

— Можна, — погодився Толкунов. — Зараз у селі люди ще ходять. — Заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися й відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: сонно цвірінькнула з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і запугукав одразу з сусіднього дерева — моторошно й жахно.

На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, — за кожним стовбуром ввижається Небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.

Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка, він із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга — майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння, сон відійшов, і Бабрьонок заснув нескоро. Прокинувся він од доторку капітанової руки — одразу сів, протер очі й запитав:

— Котра година?

— Початок дванадцятої.

— Рушили.

Вони вийшли до села й постояли трохи під розложистим краком. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною.

Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувавсь у напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу.

За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.

У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк — тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.

Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій годині, перебирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмок. І вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п’ятдесят перед ним постояв, роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима. Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.