Чтение онлайн

— Так, перед Сивим вони не криються, — кивнув Рубцов. — Сивого вони вже мають за свого.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем — таким законспірованим і цінним розвідником той був. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову понад два роки тому. Саме тоді в генерала народилась ідея послати Сивого в тил ворога із завданням потрапити в поле зору абверу. й за найменшої можливості стати їхнім агентом. Так, зрештою, й вийшло.

— Отже, вирішили!.. — мовив Рубцов рішуче. — Зв’язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

— А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну, скажіть, хто й коли відмовлявся від фронтового резерву?

— Ніхто, — одразу погодився Рубцов. — Отож на ваш розсуд. Знадобиться — дамо Карому розшукувачів.

— Самі казали, там ліси… — якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов збагнув, що його заступник у даному разі не дуже схвалює рішення керівництва “Цепеліну” закинути своїх агентів саме до цього лісового району.

— І десь у цих лісах, — додав Рубцов, — є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з “Цепеліну”…

— Це лише ускладнить наше завдання, — похмуро відповів Воловик.

Генерал задумливо погладив великим пальцем лівиці нижню губу. Мовив розважливо:

— Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не чергова, а особлива.

— Давно абвер не задавав нам таких загадок.

— Не абвер нині, а тьху ти, чорт, і не вимовиш… фронтауфклеругскоманда, здається, так?

— Авжеж… Канаріса нема, нема і абверу. Тепер усе парафія Кальтенбруннера.

— Нам від цього не легше.

— Ох, не легше, Василю Семеновичу, — погодився Воловик і важко підвівся.

2

“Юнкерс” ішов на посадку, і начальник головного управління імперської безпеки Ернест Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого… Ліси з галявинами, де-не-де озерця і болота- Жодних ознак людського життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, розташувалася ставка фюрера — “Вольфшанце”, де приймаються найважливіші рішення рейху.

Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над “Вольфшанце”, нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служб РСХА, тобто його, Ернеста Кальтенбруннера Що ж, зрештою, це правильно: у них усе відшліфовано й відлагоджено, машина, так би мовити, працює гладесенько-рівнесенько, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники знищені, лише одиниці з них конають у концтаборах, уся країна славить фюрера.

На видовженому, брусуватому, завжди похмурому обличчі Кальтенбруннера з’явилася якась подоба усмішки: приємно, коли народ так славить, свого фюрера, отже, вірить йому й беззастережно підкоряється.

Зрештою, спробував би не підкоритися. Кому-кому, а начальникові РСХА відомо, що жодна держава в світі не має такого карального апарату, як третій рейх. Тільки під його рукою гестапо, СД, кримінальна поліція… Не кажучи вже про СС та “Ваффен-СС”, і варто йому поворухнути пальцем…

Кальтенбруннер скосував оком і поворушив мізинцем, та напрочуд нічого не сталося. Зробилося навіть якось образливо. Обергрупенфюрер насупив брови, що було ознакою гніву: у такі хвилини підлеглі намагалися не потрапляти йому на очі,— але поруч сидів тільки ад’ютант, на нього начальницький гнів, як правило, не поширювався, до того ж літак трусонуло, він покотився бетонованою доріжкою, і в дверях з’явився особистий пілот начальника РСХА. Либонь, хотів щось сказати, але, побачивши сердите обличчя обергрупенфюрера, затнувся, мовчки пройшов у кінець літака, відчинив дверцята й опустив приставну драбину.

Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, відчуваючи, як пружнішають м’язи. Пахло живицею. Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно вдихнув повітря й озирнувся.

Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши Кальтенбруннера, приспішив крок і порівнявся з ним.

— Як? — коротко запитав обергрупенфюрер.

Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:

— Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, і фюрер навіть повернувся до своїх картин.

Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це захоплення. Малювати не личило фюреру. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші. Але ж сидіти самому з пензлем…

Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером — певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити. Тим більше, що у мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, — про цього голландського, художника Кальтенбруннер і не чув, а Герінг домовився з урядом Нідерландів і той замість нього заплатив за картину чотири мільйони франків.

А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?

Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад’ютант, машина рушила м’яко, хоч могла за кілька секунд набрати сто кілометрів, але тут нема де розігнатися — он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.

Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи — лише тоді виструнчився й наказав підняти шлагбаум.

Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху — чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов’язки, тим могутнішою стане держава.

Біля другого шлагбаума машина з’їхала на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут у них перевірили документи — ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.