Fata Morgana
Шрифт:
Староста поясняв:
— Я по нього послав. Він зараз буде.
— Добре. А тим часом… Андрій Волик! Ведіть!
— Волик… Андрій… — прокотилось луною. — Тут… ось він…
— Ой боже, що він вам винен! — кричала Маланка. — Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова. Не хотілося вірить, що то голос людини.
Тим часом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
— Йди… йди… ось він… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
На устах в нього бився ще крик:
— Змилуйтесь… люди… я нічого не винен. Він уклонився, торкнувшись чолом землі. Максим поставив Андрія на ноги.
— Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
— Бийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу. І знов кривавим шляхом потягли тіло в калюжу. Але зараз мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
— Дивіться… он там… он там… встає… він ще живий… Семен… Семен…
З води баюри піднялася спина, як острівець, на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три рухи, вагання — і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на нетвердих ногах, як привид, у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові руки, мов кліщі рака, надаремне шукали, за що б схопитись.
— Він вийде!. Він зараз вийде з води!.
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад на місце.
І знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зітхнула великими грудьми, і наче брижі пробігли по ній, як по воді.
— Ведуть! Прокіп іде!.
Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи, і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.
Всі очі вп’ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояла напоготові. Він зрозумів.
Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів:
— Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвіт перед богом.
— Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
— Пізно вже, братику. Зараз помреш.
— За віщо?
— Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
— Громада так присудила?
— Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
— І ви проти мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече:
— Може, покликать Марію?
Прокіп безнадійно махнув рукою:
— Покличте.
Вона ледве протиснулась крізь натовп — в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.
— Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і другий бік.
— Годі, Маріє… вставай… — спиняв її Прокіп. — Слухай, Маріє…
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
— Слухай, Маріє… ось що… коня продайте… нащо він вам…
— Ой боже, — голосила Марія.
— Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хліб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде… Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить…
— Швидше там! — наглив Підпара.
— Ой, — голосила Марія.
— Кланяйся мамі… нехай простять… та й вже… І ти прости…
Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
— Готовий? — питав Максим.
— Ще маю гроші громадські… ключі. Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
— Полічіть… Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. — Потому згадав: — Ще дві копійки. І вийняв з кишені разом з ключами. Максим забрав.
— Ще маєш що?
— Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці. Круг нього з співчуттям гомоніли:
— Добрий жупан.
— Шкода було б, якби умазався в кров.
Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.
— Стійте, — спинив їх Панас Кандзюба, — я сам. Він все ще біля Прокопа тупав.
— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи їй востаннє. Страшно нам… військо іде… не всім бути в одвіті… тобі заплатить бог… Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух, її одтягали між люди.
— Прощайся, синашу…
Прокіп вклонився на чотири угли.