Чтение онлайн

— Коли б я пішов на Захід, то не як політичний емігрант. Політика — не моя справа. Я її не розумію і розуміти не хочу. Я хочу бути лікарем. Моя лікарська робота — оце й буде політика. Бо я, Єво, не можу ненавидіти теперішній лад. Я не бачу для цього причини. В мене конфлікт лише з Каллошем, який мене чомусь ненавидить і шляхом наклепів добився мого виключення з університету…

— Гаразд, — перебила його дівчина, — не будемо встрявати в політику. Я бачу, що ти справді не розумієшся в ній. Ти поїдеш не як політичний емігрант. Хіба не все одно? Не пропадати ж тобі! Коли тут не дають можливості вчитися, у тебе є право піти туди, де матимеш таку можливість.

Іштван схвильовано підвівся.

— Знаєш, Єво, — почав він, — коли б я був певен, що там, за рубежем, в одній з нейтральних країн, у Швейцарії чи Швеції, дістану змогу вчитися, я б анітрохи не вагався. — Він почав нервово ходити по кімнаті.

— А ти й дістанеш таку змогу, — швидко сказала Єва. — У Відні працює бюро, завданням якого є допомога студентам-емігрантам із східних країн. Бюро влаштує і тебе. В університетах кожної західної країни залишають кілька вільних місць для студентів, що прийшли із Сходу.

Іштван зупинився. Він заклав руки в кишені, розставив ноги і зацікавлено втупився очима в дівчину.

— Звідки ти це знаєш?

— Мій двоюрідний брат керує цим бюро, — збрехала, не моргнувши оком, Єва.

— Справді? — Іштван підсів до дівчини на край ліжка, наче він був з нею давно в добрих стосунках. — Це справді так?

— Я ж казала, що могла б тобі допомогти, — мовила Єва. — Сім'я Шоні має великі зв'язки.

— А як ти могла б зв'язати мене з своїм братом?

— Дуже просто, — відповіла дівчина. — Напишу йому кілька слів, а ти передаси записку. Через тиждень будеш студентом якогось університету на Заході.

— Це чудово, — захоплено вигукнув хлопець. Але раптом його обличчя знову набрало серйозного вигляду. — Скажи, Єво, ти не жартуєш?

— У мене немає ні найменшого бажання жартувати.

В Іштвана виникла раптом якась підозра.

— Коли в тебе такі широкі зв'язки, чому ти працюєш офіціанткою в ресторані? — спитав він.

Єва всміхнулась.

— Який цікавий! Ти наче мала дитина, до якої тільки починають доходити прості істини. Чому я всього-на-всього офіціантка? Ти міг би і сам догадатися. Мій батько був у старі часи полковником, коли хочеш, можна його назвати і військовим злочинцем або ворогом народу. Мій наречений був теж офіцером. Зараз він у. тюрмі, його засудили на п'ятнадцять років. Я іноді бачуся з ним. Тому я тут. З таким минулим безглуздо було б претендувати на іншу роботу. А офіціантка — це не кар'єра. Їй ніхто не заздрить. Отже, я можу спокійно працювати, ніхто мене не чіпає.

— Розумію, — кивнув головою хлопець.

— Значить, підеш?

Іштван нічого не відповів. Він знову підвівся, підійшов до вікна. Хотів переконатися, чи не помилився. Ні, — виявляється його підозри не були безпідставними. Той самий низенький кремезний чоловік, якого він бачив, учора на трамвайній зупинці, сидів тепер у скверику на лавочці. Серце Іштвана схвильовано забилося, тіло знов заціпеніло, і жах стиснув його холодними щупальцями.

— Єво, — прошепотів він до дівчини. Обличчя його зблідло, як у непритомного, губи тремтіли. — Іди-но сюди!

Хлопець трохи відхилив гардину. Єва підійшла до нього, глянула у вузеньку щілину.

— Бачиш того типа на лаві під платаном? У дощовику.

— Бачу. А що таке? — Єва міцно стиснула хлопцеві руку. — Чого ти так зблід?

— З учорашнього дня ходить за мною по п'ятах. Єво… — він глянув широко розкритими очима на дівчину. — Єво, я боюся… Мене можуть арештувати.

Дівчина теж вжахнулася.

«Чого доброго, — подумала вона, — хлопчина ще наведе поліцію на мій слід. А з цього може вийти велика неприємність, тим більше, що сьогодні ввечері до мене має прийти Фреді. Треба скоріше здихатися цього хлопця, а потім попередити Фреді, щоб він був обережним».

— Іштване, — звернулася вона до переляканого хлопця. — Ти мусиш негайно виїхати. Не перебивай мене, слухай, що я тобі скажу. Цієї ночі тебе, певно, затримають. — Голос дівчини дрижав. — Я дам тобі адресу в Сомбатхеї [6] . Мої знайомі допоможуть тобі перебратися через кордон. Я напишу кілька рядків до двоюрідного брата. Ні, писати не слід. Дам тобі значок, ти покажеш його і скажеш, що прийшов від Єви Шоні. Добре?

— Добре, — видихнув хлопець, тремтячи від хвилювання. — Тільки… в мене немає грошей на дорогу.

— Я позичу тобі. Потім пришлеш. Ну, збирайся!

Іштван якийсь час стояв, поринувши у думки. На його чолі пролягли глибокі зморшки.

— Я хотів би написати листа…

— Пиши, тільки швиденько, — розпорядилась дівчина. Вийняла з шухляди стола аркуш блідо-зеленого паперу і конверт.

Іштван сів за маленький стіл і почав писати. Єва взяла з шафи одяг, білизну і пішла у ванну. Коли повернулася, хлопець ледве впізнав її. На ній була спортивна спідниця димчатого кольору, блакитний светр, поверх нього такого ж кольору кофта. Густе, світло-русяве волосся було зав'язане назад тоненькою хусточкою з штучного шовку.

— Ти готовий?

— Так! Єво, — Іштван завагався. — Можна тебе попросити, щоб ти доставила цей лист адресатові?

— Віднесу, але ходімо скоріше. Ось тобі значок. Приколи його на піджак. Оце папірець з адресами. Запам'ятай їх і папірець розірви на шматки. Тут гроші, сховай їх у кишеню. — Дівчина поклала хлопцеві на плече легкий плащ. — Я піду вперед, а ти йди за мною. Почекай мене перед дверима двірникової квартири. Я хочу провести тебе так, щоб той тип нічого не побачив.