Чтение онлайн

— Це непорозуміння. Мова йшла про те, що мені допоможуть влаштуватися на навчання в один з американських університетів. Саме це мені пообіцяли отець Пал і капітан. Але якийсь полковник Донован…

— Немає потреби продовжувати, — перебив його дебелий чоловік. — Я полковник Донован. Мені відома ця історія.

— В такому разі… — полегшено озвався Іштван.

— Ви хочете поїхати в Америку?

— Так.

— Хочете там вчитися?

— Дуже хочу.

— Ось що. Для цього немає ніяких перепон. Ми надамо вам можливість поїхати і вчитися. Але за це треба послужити.

— Я вже зробив своє. Пан капітан сказав мені, що коли я принесу листа, якого вам щойно дав, то одразу ж зможу поїхати.

— Про це я не знаю. Ви, певно, погано зрозуміли капітана, — відказав полковник. — Як він міг це обіцяти? Я не доручав йому. А тут наказую я.

Іштван схопився з місця. Кров ударила йому в голову. Він сперся на широкий письмовий стіл і почав кричати.

— Не кричіть тут, хлопче. Сідайте. Ви забуваєте, з ким говорите.

— Значить, ви обманули мене! Ось чого варті ваші слова!

Юнак тремтів усім тілом. Від великого збудження губи в нього побіліли.

— Сідайте! — наказали йому вже суворіше. Іштван, блідий мов стіна, сів.

— Так, друже, ми не зрозуміємо один одного. Врахуйте раз і назавжди, що з офіцерами американської армії таким тоном розмовляти не можна. А що стосується дальшого, то краще, як кажуть, глянути правді очі. Я не знаю, про що ви домовлялися з капітаном. Одверто кажучи, мене це навіть не цікавить. Я вашої угоди не визнаю.

Молодий американець підвівся. Він узяв із стола лист і кіноплівку. Шепнувши щось старшому, перевальцем попрямував до дверей.

— Повторюю, — вів далі полковник Донован, — що не маю наміру чинити перепон вашому навчанню. Навпаки. Я хотів би вам у цьому допомогти. Але ваші особисті інтереси нічого не варті порівняно з інтересами Сполучених Штатів. А я повинен мати на увазі передусім інтереси моєї батьківщини.

Іштван міцно зціпив зуби, намагаючись оволодіти собою. Він бачив, що попав у пастку, з якої дуже важко буде вирватись, йому хотілося скоріше довідатись про вимоги полковника, бо ця вступна промова його не цікавила. Грубий, одвертий тон розмови Донована був для нього несподіванкою. Цей не всміхався йому, як Клерк, і не був підкреслено ввічливим, як отець Пал.

— Мова йде про те, — вів далі Донован, — що вам доведеться ще раз піти в Угорщину. Ви повинні здобути матеріали дослідів професора Голуба.

— Ніколи! — скочив з свого місця хлопець. — Ніколи… Ніколи…

— Я вже попереджав вас, юначе, щоб ви не гарячкували. Ви повинні піти туди ще раз — і ви підете. — Останні слова полковник вимовив мало не по складах. Його голос був рішучий і владний.

— Ні! — сказав Іштван тихо, але з великою переконаністю. — Я більше не піду туди.

— Заспокойтеся, друже, і ми про все гарненько домовимося.

— Краще я не поїду в Америку! — вигукнув Іштван. — Все одно мені не хочеться жити серед вас. Є ще на Заході інші країни, де мене приймуть. — Голос хлопця виказував внутрішню муку. Він мало не плакав, що такий безпорадний.

— Ви глибоко помиляєтесь, юначе. Невже ви справді думаєте, що зможете кудись поїхати без нашого дозволу? Нікуди! Зрозуміло? В жодну країну Європи. Тут, на Заході, ви можете знайти місце під сонцем тільки тоді, коли знайдете з нами спільну мову і виконуватимете наші вказівки…

— А коли ні? Коли я не виконуватиму ваших вказівок? — обірвав полковника Іштван. В його голосі звучала впертість і гнів.

— Коли ні? Тоді ви поставите себе в таке становище, що згодом будете тисячу разів розкаюватися.

— Що ви тоді зробите зі мною?

— Це залежить від вас…

— Я не повернусь в Угорщину і не вкраду у професора Голуба результати дослідів.

— Це було б великим лихом для вас, юначе. В такому разі ви б опинились перед двома можливостями: перша — вас би заарештували як комуністичного агента, друга — вас видали б Угорщині. Я особисто вибрав би другий варіант.

— Прошу, хай буде так. Принаймні все закінчиться. Краще сидіти в тюрмі вдома, ніж у вас.

— Коли б мова йшла лише про тюрму… — всміхнувся полковник. — Чоловіче, невже ви справді не знаєте, що вас чекає?

Іштван не в силах був більше стримуватися. Довірливість, яка туманом обплутала його мозок, розвіялась.

Мрія, що її він так довго плекав, безслідно зникла, райдужні барви чудесних снів посіріли, перетворившись у липке, огидне місиво. Іштван відчув огиду до всього навколишнього. Тепер він уже ясно бачив взаємозв'язок між окремими фактами. В уяві мигтіли ніби окремі сцени добре знайомої вистави. Іштван бачив себе в жалюгідній ролі серед вправних акторів, які з спритністю справжніх майстрів своєї справи обплутують його, дедалі більше затягують у свої тенета. З сірого туману спогадів раптом виринуло обличчя Єви, побачив Лайоша Паппа, солоденьку фізіономію отця Пала, капітана Клерка та інших. Він відчув люту ненависть до цих людей, які підкорили його собі, скориставшись його простодушністю. Але тепер кінець! Він не піддасться їм. Краще відсидіти в тюрмі. Скільки йому можуть дати за те, що перейшов кордон і приніс одного листа? Щонайбільше кілька років. Краще відсидіти їх, ніж бути іграшкою в руках цих людей. Зрештою, ще не пізно буде розпочати нове життя.

Злість і ненависть кипіли в ньому. Жорстокість, яку випромінювали очі полковника, викликала ще більшу лють. Губи Іштвана сіпались, голос дзвенів пристрасно.

— Невже ви не розумієте, пане полковнику?! Я не виконуватиму ніяких ваших вказівок. Я ненавиджу вас. Ви підло обманули мене, весь час брехали… і… і… тепер хочете, щоб я був вашим слухняним знаряддям! Ви хочете мене знищити?.. Мені однаково, робіть зі мною що хочете, кидайте в тюрму, повертайте в Угорщину. Краще відсиджу ці кілька років.

— Кілька років? Ні, любий друже! Ідеться не про кілька років. Ставка трохи більша, йдеться про ваше життя. Зрозуміло?! Про життя, ви, недотепо!

— Про життя? — вражено перепитав хлопець.

— А як ви думали? Ви тяжко завинили перед комуністами. Знаєте, який ви матеріал принесли нам? Хоча це не має значення. Згідно з вашими законами, кара в таких випадках однакова. А ви добровільно взялися за виконання завдання! Це факт, якого ви не можете зректися.

— Неправда! — вигукнув хлопець. — Ви примушували мене…