Чтение онлайн

— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний: не встиг народитись — і помирай.

— Не замислювався над цим питанням, — засміявся я.

— Шкода. Письменник мусить замислюватись. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком адекватні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?

— Щиро кажучи, ні.

— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому, що для дитини все незвідане, нове. її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для ньою несподіванок вже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?

Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у святая святих філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його твердження, але висловлене ним — вражало.

— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це — найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо… Ось ви здивувались, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишень і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщились, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухались, роздратовано пхикнули і почухали потилицю. Чи пам’ятаєте ви все оце? Ні, ви забули! Забули все. А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю давним-давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулась для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я — найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть якби мені судилося загинути сьогодні?

— Це справді цікаво! — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…

— …хто завгодно! — сказав він з глузливою вищістю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніак, а найвидатніший вчений світу. Не боїтесь?

Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.

“Мафусаїлів нащадок” витяг з кишені загорнуту в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накрапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.

— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.

Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.

— Дію препарату ви помітите незабаром. А я тим часом закінчу свою розповідь… Так от, я недарма посилався на метелика-одноденку. В організмі комах виробляється надзвичайно активний біокаталізатор, який у сотні разів прискорює всі нервові процеси і надзвичайно загострює пам’ять людини. Ваші так звані “вчені” навіть гадки не мають про існування такої хімічної сполуки. А я зумів одержати її в чистому вигляді. Оце й усе моє відкриття… Ну?

Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу опанував себе.

— Ще довго чекати?

— Чекати? — перепитав він з усмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей? Ні, не треба дивитись, ви щойно позирнули на неї.

— П’ять, — відповів я цілком машинально, і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві оту дівчину всю до найдрібніших деталей. У неї у руках підручник з фізики, зачіска — “кобилячий хвіст”; дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік: сині очі, буйна чуприна; розстебнута сорочка, — не вистачає одного гудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.

Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалось кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.

Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилась голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння: свідомість лишалася кришталево-прозорою, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став зовсім новим, ніби побаченим уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулись в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватися, ніби я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак усе знаходжу й знаходжу дедалі нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.

Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилось зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.

Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”. Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.

Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє людей, що скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біокаталізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідум втратить здатність до подальшого розвитку.

Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемось рівно через місяць о десятій ранку на площі Калініна в Києві.

З незалежних від мене причин я не зміг прийти на побачення в призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу. Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.

Де він зараз, отой гостроносенький, миршавий чоловічок з пильними, жвавими, надто молодими очима?.. Може, ще не закінчив свої дослідження, — якщо він таки справжній, хоч і нетитулований вчений? А може, загинув, бо не можна ж отак нерозсудливо експериментувати з власним мозком… А може, блукає десь автострадами країни і заробляє на шматок хліба своїм філософствуванням? Я не знаю цього, але сподіваюсь, що рано чи пізно, а таки зустрінуся з ним вдруге.