Чтение онлайн

– І щоб більше я тебе голою не бачив. Твої божественні форми діють на мене, як на кота скипидар.

Після того родичання може б ми й жили собі, як пироги в маслі, але наша матуся уже зовсім занепала на силах і, яко незрівнянна Лоліта, могла тепер задовольнити хіба такого хлопа, що п’ятнадцять літ в криміналі відсидів, та ще перед тим добряче його підпоївши.

Зібралася всенька наша родина за квадратним столом і почала розмірковувати, як же тут виплутатися з тяжкої ситуації.

От я й кажу:

– Коли наша матінка вже не теє, то я пропоную до цього діла залучити або стрийну, або мою любу жіночку.

Ех, що зі стрийком зробилося! Як не зірветься на свої кривулі та як не загамселить кулаками по столу:

– Не дозволю! Не дам! – і таке інше, присмачене перченими слівцями.

А його одоробали і собі за ножі та виделки схопилися, мовби сплутали мене з печеним гиндиком.

– Ага, – кажу я, – то це як ваша сестра, а моя матінка надуживала сил задля спільної кишені, то ви ні гу-гу, а як черга до ваших дійшла, то ви зараз гальма тиснете?!

– Я слаба для такої роботи, – сказала стрийна.

– Вона дуже слаба, – підтвердив стрийко. – Ми з нею тепер не частіше, як раз на два дні борюкаємось, та й то чух-чух, аби скорше.

– І то хіба, як від него по зубах дістану, – зітхнула стрийна. – Бо для мене і раз на два дні затяжко. Добре, жи я на ніч щелепу виймаю, бо був би мені весь писок погаратав.

– Ті хлопи – то всі якісь бузувіри, – похитала головою моя матінка. – Колись до мене один такий приходив, що все хотів мені кавалок дупи врізати. Казав, жи як баче її, то зара йому слина тече і хоче жерти. Як-єм тото зачула, то більше він мене без майталесів не видів.

– А як же він тоє?… – поцікавилася стрийна, але мама, кивнувши на дітей, зашептала їй на вухо.

Стрийна сказала:

– Ага, – і задумалась.

– Ну, добре, – встряв я. – На стрийну маєте право. Тримайте її винятково для своїх дрібновласницьких куркульських потреб. Бийте в писок і нюхайте, чи дихає. А я хлоп сучасний, в мене мораль не засмічена буржуйськими забобонами. Я свою кохану жіночку віддаю на спільне діло.

Рузя, як те зачула, спалахнула, мов жар, і очка опустила. Відразу видно, що мою пожертву оцінила вона, як найвищий дар своєї долі. Нареш ті вона скине із себе важкі ланцюги невинності і наситить спраглу плоть.

Всі решта важко перетравлювали мою пропозицію, гарячково підраховуючи свої відсотки. Аби полегшити тії підрахунки, я продовжив:

– Оскільки я – її повновладний власник, то вимагаю для себе сорок відсотків із прибутку.

Я знав, що кажу. Стрийко, зачувши про гроші, відразу забув, що йдеться про доньку, і кинувся торгуватися, збиваючи ціну. Стрийна і своє вставила:

– А мені скільки перепаде? То ж я її родила. Дев’ять місяців носила, аж мені поперек ломило! Прошу мені заплатити за кожен місяць.

– Не дев’ять, а сім, – сказала моя матінка. – Я добре пам’ятаю. Через те воно таке худюще і вродилося.

– Як то сім? – насторожився стрийко. – Я добре рахував. І знав, що роблю. Все йшло за планом. Сім бути не може, бо мене до войська забрали відразу по весіллю. То було в листопаді, а Рузя ся вродила на початку серпня. Себто якраз через дев’ять місяців.

– Так, на початку серпня, але вродилася на сьомому місяці, а не на дев’ятому. Так жи твоя жіночка через два місяця після шлюбу мусила мати з кимось контакт близького ступеня.

Стрийна сиділа з очима в стелю і зовсім біла.

– Як-як? Якого ступеня? – морщив чоло стрийко.

Потім поволі повернувся до стрийни, подивився уважно, мовби прицілюючись, і, не довго думаючи, заїхав так в зуби, що стрийна гугупнула разом із кріслом, розкинувши руки і ноги. В лівій руці вона стискала свою щелепу, котру перед хвилею встигла вийняти.

– Так то є з бабами, – похитав головою стрийко і всмалив собі десять дека шпагатівки, не закусуючи. – Двадцять п’ять і ні відсотка більше.

– Добре, – погодився я.

Рузя про свою долю навіть не мрукнула, бо ж отримала все, про що тільки могла мріяти, – щоночі по п’ять-шість хлопів, а то й більше. Не життя, а рай. Сам би заздрив, якби був кобітою.

Але на тім проблема не закінчувалася, а щойно починалася, бо коли екс-Лоліта переймалася лише тим, як стримати розкішні форми, що рвалися з одежі, то в Лоліти новоспеченої, навпаки, ребра випиналися, як у драбини.

Щоб добре обстежити, які саме місця її тіла потребують руки майстра, матінка звеліла Рузі розібратися наголяса. На ту пору вже стрийна очуняла, діставши від стрийка ще два ляпаси по писку і горнятко води на голову. Вона вставила собі щелепу і теж взялася до діла. Обоє з матінкою кружляли, мов джмелі, довкола Рузі та радилися, що з цим скарбом робити.

– Цицьки я зроблю з паклі, – сказала матінка. – Обшию їх марлею, аби купи трималися, коли їх клієнт буде мняцкати. А ти, Рузю, аби моцно стогнала, бо то воно, хоч і пакля, але як кобіту хтось лапає за цицьку, то мусить вона стогнати і очима вивертати. Такий порядок. Але що робити з ребрами? На них можна марша грати. Дивуюся тобі, сину, як ще ти об неї не потовкся.

– Може, тістом замастити, аби не так випирали? – спитав стрийко, пережовуючи шкуринку солонини.

Стрийна взяла зі столу ложку і постукала себе по лобі, дивлячись при цьому стрийкові просто в очі. Але стрийко, певно, не зрозумів її прозорого натяку, бо потягся за квашеним огірком, а не за ременем.

– Іншої ради нема, – сказала мама. – Треба буде її кілька днів поїти псячим салом. Так вона раз-два поправиться.

– Не хочу псячого са-ала-ла! – заскиглила Рузя.

– До псячого розтопленого сальця треба ще додати трохи меду, горілки і збитих яєць, – додала матінка. – То є муровий припис, коли хтось хоче притьмом поситнішати. І не таке то вже гидке, як ти собі гадаєш. Я пила, і нічо.

– А яйця чиї? – спитала стрийна. – Курячі?

– Ні. Котячі, – відказала матінка.

– Ве-е-е, – скривилася Рузя.