Чтение онлайн

Василь, не достоявши і служби, не прослухавши й волі, поволікся з церкви за своєю Мотрею. Він не спускав з неї очей, і коли вона вийшла - вийшов і він за нею. Узявшись за руки, вони прямісінько попростували в садок, не дивлячись на те, що чималий сніг закидав його, що їх ноги глибоко грузли. їх щось невідоме тягло, наче несло, туди, на той пригорок, де вони уперше познайомилися, звідки так видко було і закутий в неволю Псло, і укриті снігом луки, луги.

–  Тут ми уперше стрілися… Тут ти уперше замовив до мене слово, - щебетала, пригадуючи, Мотря.- Літом тут так гарно. Он там, за отим сірим ліском, моя домівка. Дожида, видно, матінка, дожида мене. Ми підемо ж до неї?

–  Підемо, Мотрусю, підемо, - шепче він.- Тепер ми і на край світа підемо з тобою. Вільні -ніхто нам не заборонить. Як орли, ми будемо літати з тобою по всіх усюдах. Ми одберемо місцину і гарну місцину, де зів'ємо своє гніздо. Вигодуємо своїх діток… Правда, Мотрусю?
– питався він, пригортаючись до неї і заглядаючи в очі. Вона нічого йому не одказувала, тільки задумано дивилася в далекість.

–  І чому се не. літо?-скрикнула вона.-Щоб садки цвіли, сонечко гріло, пташки щебетали. Ми б пішли лугами. Ти б рвав би квіточки квітчати мене, я б збирала суниці - тебе годувала.

–  Діждемо, діждемо і літа, - шепче він.-Незчуємося, як і час перебіжить. Ти тепер моя. Моя довіку. Хіба смерть розлуче нас з тобою.

Він глянув у її очі, вона у його і, кинувшись одно до одного, вони злились в довгий поцілунок, їх розбудив нестямний крик з двору: - О, рятуйте, рятуйте!
– лементувало щось.

–  Що там?
– скрикнула вона.- Ріжуть, б'ють кого? Ходімо, ходімо скоріше.

І вони мерщій побігли у двір, куди народ збігався, де чувся крик, біганина.

Духом вони домчались до контори. Там коло розчинених дверей і витрощеного з рамою вікна стояла чимала купа народу, а йосипенко попереду розмахував руками і викрикував не своїм голосом.

–  Тут, тут, тільки що входжу в контору, аж якийсь чоловік, чорний, високий, правиться коло сундука з грішми. Побачив мене та прямо у вікно, тілько затріщало, так і виніс з рамою. О, рятуйте мене, рятуйте!

–  Та чого ти кричиш? Хіба твої гроші?
– питався дехто.

–  - Тож-то й е, що чужі. Тепер же мене у Сибірю зашлють.

–  Далеко туди, та й холодно!
– хтось жартує.

–  А ти був?
– питався того другий.

–  Хоч не був, так люди кажуть, - одказував перший.

–  А багато грошей?
– спитався хтось Йосипенка.

–  Та сила. Сила… тисяч п'ять, - лементував той.

–  Ого-о!-разом скрикнуло скілько голосів.- Ото так. Отой запобіжить волі.

–  Де ж сторож?

–  Чорт його душу зна, - одказував йосипенко.
– Хіба мені ще й сторожа сторожить?

–  Аж он він, аж он. Іч, як ковиляє. Видно, з шинку.

Справді, у ворота увіходив сторож Хомка, кривий і горбатий чоловік. Увесь, як ведмідь, зарослий волоссям. Він був спершу кучером, та як поносили коні, викрутивши йому ногу і переломивши спину, його постановили сторожем в конторі. Літ п'ятнадцять він уже сторожує і дедалі теряє розум, теряє пам'ять, чудний робиться. Всі з його сміються, діти дражнять, а вія їм свариться кістки переломити. Оце скоче і кинеться… Та' куди йому, кривому, угнатися за прямоногим побі-гачем? Ковиляє, ковиляє своєю кривинзею, та все на однім місці, тілько старих смішить. Іноді хто-небудь дасть Хомці гривню, щоб пішов випити за царство небесне пана, завіряючи його, що пан помер. Хомка піде, вип'є, сяде під конторою та плаче, плаче за паном, вихваляючи його добрість, згадуючи, коли, і як, і де їздили вони з паном. Народ аж за животи береться - регоче, а Хомка плаче, поки не надолужить уже лю" дям. А там - упхнули його в контору і зачинили.

І тепер він ішов, випивши, розмахував руками і викрикував якісь страшні похвалки.

–  Хомко, Хомко! А де був?
– спитали його передні.

Хомка страшно подивився своїми червоними очима.

–  Твоє яке діло? Ти спрос?

–  Хомко, а де гроші дів?

–  Гроші? Там…-указав на шинок.-Та не всі!- додав він, усміхаючись і вдаривши по кишені рукою, - кишеня брязнула.

–  Тепер у мене гроші є. Буде з Хомки грошей, поки не стане.

–  А панові де гроші дів?

–  Панові? У пана гроші є! У Хомки є.

–  Ти, ти… де ти був?
– напустився на його йосипенко.

–  Не дуже, не дуже! Ти чого тикаєш? Кістки переламаю, - грозився Хомка на йосипенка, тупаючи кривою ногою й замахуючи рукою.

–  Так, так його, Хомко!
– реготав народ.

–  Я питаю, де ти був, п'янице? Де був? По шинках усе тиняєшся, а тут нещастя таке.

Тут Хомка, підійшовши до йосипенка, нахилився, витяг з-за халяви ріг і, подаючи управителеві, промовив:

–  На понюхай, коли хоч, а то кричиш. Народ так і приліг з реготу, йосипенко з блідого став, як жар, червоний.

–  Де ти був?
– крикнув він на увесь двір.- Ти гроші покрав?

Хомка якось чудно моргнув і оком, і усом, і, зразу усміхнувшись, ударив себе по кишені.

–  Він, він… їй же богу він. Хоч не сам, то підговорив когось, - догадувався Йосипенко і мерщій від народу подрав до будинку.

Народ реготав з штук, які Хомка викидав. Хтось крикнув Хомі:

–  Хомко! та ти глянь, що з конторою сталося. Глянь на вікно.

Хомка, як ведмідь, повернув голову. Побита рама висіла тілько на одному прибої. По лиці Хомки зразу забігали якісь чудні смуги, то його кривило набік, то розтягало вподовж. Очі божевільне бігали то по вікну, то між народом. Це Хомка зразу кинувся і побіг у контору. Дехто хотів за ним піти, та Хомка зразу зачинив і засунув засовом двері. Народ стовпився коло вікна і передні раз по раз викрикували заднім, що Хомка вироблював.

–  Бач, бач, - дивується. І слова не скаже, тілько руками розведе. Упав чогось. Плаче. Гроші ліче. Бач гроші - бумажки. Хова у сундук. І свої туди. Так. Ог дурний! Де б ті ховать до своїх, а він свої мішає з чужими… О, закрив скриню і сів зверху.

–  Та хто б се такий був тут? Похазяїнував добре.

–  Може, й Хомка?
– одказував хтось.

–  Куди йому!.. А втім, бог його знає. Хоч він і дурний, а колись допитувався мене, чи швидко воля.

–  Бачили, бачили… йосипенко вже справився у горницях, кудись зовсім пішов з двору.

–  Куди ж це?

–  Аж побіг. По дорозі на город.

–  Чого се? Послано, видно, чи тіка без вісті.

–  А кат його бери. Тепер воля. Хоч на всі чотири сторони. Я сам думаю: куди б його собі податься.

–  Куди? Хіба отак робив, робив, служив, служив, та ніякої тобі нагороди й не буде?

–  А дзуськи!

–  Чого дзуськи! Що ж мені кусати?

–  Чого ви змагаєтесь? Ходімо краще до шинку женити волю.

–  Ходімо, ходімо.

Добра частина одрізнилася і пішла до Лейби в шинок. Непитущі зосталися і розмовляли - хто ж то се похазяїнував у панському добрі.