Голова Дракона
Шрифт:
— Ну от що, хлопці, годі сперечатися, — подав голос Кім Михайлович. — Готуймося до походу. Завтра, тільки-но розвидниться, вирушимо в джунглі, обійдемо виселок. Може, все-таки знайдемо дощок на човен. Бо, відверто кажучи, я й сам мало вірю, що затоплені човни годяться для плавання. Невідомо, чи вони цілі, й узагалі, що воно за човни. Можливо, тубільці їх будують лише для близьких рейсів — перевозити небіжчиків, а для далекого плавання вони непридатні.
Збагнувши, що ми нападаємо на Альфреда і той засмучений, Лота підійшла до нього і, як мале дитя, що його скривдили, погладила по голові.
— Бідна, бідна Зайца. Ай-яй, Васка-Кваска, ти раці — нехарош! — кинула вона осудливий погляд на мене.
Кім Михайлович усміхнувся.
— Отак завжди, — сказав він. — Жінка на боці скривдженого. Голубина ласкавість, ніжне серце!
Барарата тільки кліпав очима, не розуміючи, про що ми сперечаємося. Та, зрештою, не відомо чому, озвався й він, повторюючи слова про жертовне місце та про заборону туди ходити, сказані ним тоді у джунглях, біля тубільного кладовища.
— Фаді кіборінтані! Фаді, фаді…— без упину повторював він, а в очах у нього знову майнув панічний жах.
«Як ми ще мало знаємо свою душу, — подумав я. — Нас часом лякає темрява, здається, що вона населена загрозливими привидами. Ми, буває, віримо в «пророчі» сни, хоч ті сновидіння просто собі викликані пережитим, що пройшло повз нашу увагу і ніби минуло безслідно. Та, як видно, щонайменші порухи лишають у серці слід…
Дикун і цивілізована людина. Хіба не з того самого тіста зліплена наша душа? Мабуть, усе в тому, як ту душу настроюєш, на який лад».
Такі думки й роздуми викликала в мені боязнь нашого освіченого Альфреда й неписьменного тубільця Барарати перед невідомими, загадковими й темними силами.
Човни будують так: беруть сокиру, колоди, дошки. Рубають, тешуть, припасовують одну до одної. Тільки от: нізащо не можна брати свіжих, буйнозелених дерев — матеріал із них може пустити коріння, й човен тоді приросте до дна, як це сталося з яхтою «Біда» у відомій книжці «Пригоди капітана Врунгеля».
Плоти будувати значно легше, хоч вони теж вимагають чималих зусиль — згадайте, скільки клопоту завдав «Кон-Тікі» відомому норвезькому дослідникові Туру Хейєрдалу або «Сім сестричок» Уїльяму Уїллісу!
Прийшовши до затоки з колишнім гірняцьким висілком, я заходився сушити голову над човно- та плотобудівництвом: як ми його почнемо та як закінчимо.
Пригадалася сила-силенна прикладів — від Робінзона Крузо («Робінзон будує човен і шиє собі новий одяг» та «Робінзон будує інший човен, менший, і намагається обігнути на ньому острів» — розділи чотирнадцятий і п'ятнадцятий із славетного роману Данієля Дефо) до дядька Тимоша — мого односела, який жив на белебні і збудував собі очеретяний пліт, щоранку перепливаючи на ньому ставок, причалюючи на протилежному боці, де був тракторний стан колгоспу.
Теж знайшов порівняння — якийсь там дядько Тиміш! — скажете ви. А чого ж! Хіба б дядько злякався моря?
Що б там ви не говорили, я переконаний: у кожному селі є свої Тури Хейєрдали. Бо земля й степи народжують мореплавців.
Морочив, сушив я ото голову над тим, як ми візьмемося будувати пліт чи ковчег. А вийшло зовсім інакше — нас виніс у океан усе-таки жертовний човен. Човен тубільців.